Убивства за абеткою - Агата Крісті
– Ну, дорогенька, не збуджуйтеся так. Це нашкодить вам.
Леді Кларк відмахнулась від сестри Кепстік.
– Ви так само помилялися щодо неї, як і всі інші.
– О! Леді Кларк, не треба так говорити. Я справді думала, що міс Ґрей дуже мила дівчина – така романтична, ніби героїня роману.
– Ви всі виводите мене з себе, – немічно сказала леді Кларк.
– Ну, вона вже поїхала, дорогенька моя. Відразу поїхала.
Леді Кларк слабко похитала головою, але не відповіла.
Пуаро запитав:
– Чому ви сказали, що міс Ґрей – брехуха?
– Тому що так і є. Вона сказала вам, що до будинку не підходили чужі люди, так?
– Так.
– Дуже добре. Я бачила її на власні очі, через вікно, коли вона точно розмовляла з незнайомцем біля вхідних дверей.
– Коли це було?
– Уранці того дня, коли Кар помер, близько одинадцятої години.
– Який був той чоловік?
– Звичайний на вигляд. Нічого особливого.
– Джентльмен чи торговець?
– Не торговець. Бідно одягнутий. Я не запам’ятала. Її обличчям несподіванним тремтінням пробіг страшний біль.
– Будь ласка, вам треба піти, я трохи втомилась. Сестро.
Ми послухались і пішли.
– Це нетипова історія, – сказав я Пуаро, коли ми повертались у Лондон. – Про міс Ґрей та незнайомця.
– Ось бачите, Гастінґсе? Все так, як я вам казав: завжди є щось, що потрібно з’ясувати.
– Чому ж тоді дівчина збрехала про це, запевняла, що нікого не бачила?
– Я можу придумати сім різних причин – і одна з них надзвичайно проста.
– Це шпилька в мій бік? – запитав я.
– Це, можливо, запрошення скористатися вашою винахідливістю. Але вам не варто непокоїтись. Найпростіший спосіб відповісти – це запитати в неї самої.
– Припустімо, вона знову скаже неправду.
– Це було б справді цікаво – і дуже ймовірно.
– Це жахливо – вважати, що така дівчина могла бути спільницею божевільного.
– Авжеж, тому я так не вважаю.
Я подумав ще декілька хвилин.
– У симпатичної дівчини зараз тяжкі часи через це, – нарешті мовив я, зітхнувши.
– Du tout59. Викиньте цю ідею з голови.
– Це правда, – наполягав я, – усі налаштовані проти неї просто через те, що вона симпатична.
– Ви говорите bêtises60, мій друже. Хто був проти неї в Комсайді? Сер Кармайкл? Франклін? Сестра Кепстік?
– Гаразд, леді Кларк гнівалася на неї.
– Mon ami, ви сповнені милосердних почуттів до гарних молодих дівчат. Щодо мене, то я співчуваю хворим старим леді. Може бути й так, що леді Кларк була далекоглядною, а її чоловік, містер Франклін Кларк та сестра Кепстік були сліпі, як кроти, – і капітан Гастінґс теж.
– Ви маєте зуб на ту дівчину, Пуаро.
На мій подив, його очі раптом кліпнули.
– Можливо, це тому, що мені подобається поводитись зверхньо з вами, Гастінґсе. Ви завжди, наче справжній лицар, готові прийти на порятунок дамі в біді, симпатичній дамі, bien entendu61.
– Який ви кумедний, Пуаро, – сказав я, не втримавшись від сміху.
– Не можна ж весь час бути трагічним. Усе більше й більше я цікавлюся подіями, які є наслідком цієї трагедії. Ми маємо тут три драми сімейного життя. Перша в Андовері – усе трагічне життя місіс Ашер, її боротьба, її підтримка чоловіка-німця, щира відданість небозі. Лише про це вже можна було б написати роман. Потім Бексгілл – щасливі, безтурботні батько й мати, дві дочки, які так відрізняються одна від одної, – гарненька легковажна лялька й сильна рішуча Меґан з її ясним розумом і настирливою жагою до правди. І ще одна постать – урівноважений молодий шотландець, але з пристрасними ревнощами й поклонінням померлій дівчині. І насамкінець, дім у Чарстоні – дружина, що помирає, й чоловік, захоплений своїми колекціями, але з дедалі сильнішими ніжністю та симпатією до чарівної дівчини, яка допомагає йому з таким співчуттям, і потім молодший брат, бадьорий, привабливий, цікавий, з романтичним шлейфом далеких мандрів. Уявіть собі, Гастінґсе, що за звичайного ходу подій ці три драми ніколи б не торкнулись одна одної. Вони б продовжували свій хід, не впливаючи одна на одну. Метаморфози та комбінації життя, Гастінґсе, – я ніколи не перестаю захоплюватися ними.
– Уже Паддінґтон, – єдине, що я зміг відповісти. Я відчував, що настав час, щоб хтось таки відкрив гірку правду.
Коли ми прибули до Вайтгевен-Меншнс, нам сказали, що якийсь джентльмен чекає зустрічі з Пуаро.
Я очікував, що то буде Франклін чи, можливо, Джепп, але, на мій подив, це виявився ніхто інший, як Дональд Фрейзер.
Він здавався дуже збентеженим і ще небалакучішим, ніж зазвичай.
Пуаро не тиснув на нього запитаннями про причину візиту, натомість запропонував йому сандвічі та склянку вина.
Доки усе це несли, Пуаро вів розмову, пояснюючи, де ми були, й говорив з добротою та почуттям про хвору жінку.
Лише коли ми покінчили з сандвічами та допили маленькими ковточками вино, він перевів розмову на особисте.
– Ви приїхали з Бексгілла, містере Фрейзер?
– Так.
– Щось вийшло з Міллі Гіґлі?
– Міллі Гіґлі? Міллі Гіґлі? – Фрейзер з подивом повторював це ім’я. – О, та дівчина! Ні, я ще нічого не зробив. Це…
Він замовк, нервово крутячи руками.
– Не знаю, чому прийшов до вас, – вирвалось у нього.
– Я знаю, – сказав Пуаро.
– Ви не можете знати. Звідки?
– Ви прийшли до мене, тому що є щось, що ви мусите комусь розказати. Ви цілком маєте рацію. Я – саме та людина. Говоріть!
Запевнення Пуаро зробили свою справу. Фрейзер подивився на нього з дивним виглядом вдячної покірності.
– Ви так вважаєте?
– Parbleu, я впевнений в цьому.
– Мсьє Пуаро, ви знаєте щось про сни?
Це було те, чого я найменше очікував почути від нього.
Пуаро, однак, здавався зовсім не здивованим.
– Так, – відповів він. – Ви бачите сни про…
– Так. Гадаю, ви скажете, що це природно, що мені слід… слід бачити сни про… це. Але це незвичайний сон.
– Ні?
– Ні?
– Мені це снилося вже три ночі поспіль, сер… Думаю, я божеволію…
– Розкажіть мені…
Обличчя чоловіка було аж сіре. Його очі вирячились. Фактично він нагадував божевільного.
– Сон завжди той самий. Я на пляжі. Шукаю Бетті. Вона загубилась, просто загубилась, розумієте. Я мушу знайти її. Я повинен віддати їй пасок. Я несу його в руці. А потім…
– Так?
– Сон змінюється… Я більше
