Убивства за абеткою - Агата Крісті
Усі поспішали до виходу. Містер Лідбеттер готовий був слідувати за ними. Чоловік у кріслі навпроти нього спав – плюхнувся у своє крісло. Містер Лідбеттер обурився від думки, що хтось може спати під час такої драми, як «Жоден горобець». Розгніваний джентльмен звернувся до чоловіка, що спав, витягнувши ноги й загороджуючи дорогу:
– Вибачте, сер.
Містер Лідбеттер підійшов до виходу. Він озирнувся.
Здавалося, позаду була якась метушня. Швейцар… невелика купка людей… Можливо, цей чоловік не спав, а був дуже п’яний…
Він завагався, а потім пішов – і вчинивши так, пропустив сенсацію дня, навіть більшу, аніж ту, що Нот Галф переміг у «Сент-Леджері» при ставках 85 до 1.
Швейцар сказав:
– Думаю, сер, ви маєте рацію… Він хворий… Що… сер, що сталось?
Хтось узяв його за руку і, скрикнувши, розглядав червоний липкий мазок.
– Кров…
У швейцара вирвався притамований крик.
Він помітив кутик чогось жовтого, що виступало з-під сидіння.
– Чорт забирай! – сказав він. – Це ж А… «АВС».
Розділ двадцять п’ятий
(Не від імені капітана Гастінґса)
Містер Каст вийшов із кінотеатру «Реґал сінема» й подивився на небо.
Прекрасний вечір… Справді прекрасний вечір…
У голову прийшла цитата з Браунінга: «Бог у небі. Все добре зі світом».
Він завжди любив цю цитату.
Але були часи, дуже часто, коли він відчував, що це неправда…
Він рушив уздовж вулиці й продовжував усміхатися, поки не прийшов до «Чорного лебедя», де зупинився.
Піднявся сходами у свою спальню, в задушливу кімнатку на другому поверсі, вікна якої виходили на мощений двір і гараж.
Коли ввійшов до кімнати, усмішка раптом зникла. На рукаві біля манжети була пляма. Він невпевнено торкнувся її: волога й червона – кров…
Його рука опустилася в кишеню, і він щось звідти дістав – довгий тонкий ніж. Лезо теж було липке й червоне…
Містер Каст просидів доволі довго.
Потім, як загнаний звір, обвів поглядом кімнату.
Гарячково провів язиком по губах…
– Це не моя провина, – сказав містер Каст.
Видавалося, наче він із кимсь сперечався – немов школяр благав про щось директора.
Він знову провів язиком по губах…
Знову невпевнено торкнувся рукава пальта.
Оглянув кімнату й зупинився на мийнику.
За хвилину він наливав у раковину воду із старомодного глечика. Знявши пальто, прополоскав рукав, обережно його віджимаючи…
Тьху! Вода стала червоною…
Постукали в двері.
Він нерухомо застиг.
Двері відчинились. Це була пухкенька молода жінка з глечиком у руці.
– Пробачте, сер. Гаряча вода, сер.
Він спромігся сказати:
– Дякую вам… Я вже помився холодною…
Чому він це сказав? Її погляд зупинився на раковині.
Він несамовито викрикнув:
– Я, я порізав руку…
Запала пауза – так, звісно, дуже довга пауза, перш ніж вона сказала:
– Так, сер.
І вийшла, зачинивши за собою двері.
Містер Каст немов закам’янів.
Він слухав.
Нарешті прийшло…
Були голоси, вигуки, кроки сходами?
Каст не чув нічого, окрім биття власного серця…
Потім ступор раптом минувся і він пожвавився.
Натягнув пальто, навшпиньки підійшов до дверей і відчинив їх. Жодних звуків, окрім знайомого шуму з бару. Чоловік ковзнув сходами вниз…
Нікого. Це була удача. Він зупинився біля підніжжя сходів. Куди тепер?
Каст уже вирішив. Він шмигнув уздовж проходу й вийшов через двері, які вели у двір. Кілька водіїв длубалися в машинах і обговорювали переможців та переможених.
Містер Каст поспішив через двір і вийшов на вулицю. Перший поворот праворуч, потім ліворуч і знову праворуч…
Чи ризикне він піти на вокзал?
Так, там будуть натовпи людей, додаткові потяги. Якщо удача буде на його боці, він зробить усе правильно…
Якщо тільки удача буде з ним…
Розділ двадцять шостий
(Не від імені капітана Гастінґса)
Інспектор Кром слухав емоційну розповідь містера Лідбеттера.
– Запевняю вас, інспекторе, моє серце перестає битися, коли про це думаю. Він, мабуть, увесь сеанс сидів поруч зі мною!
Інспектор Кром, абсолютно байдужий до серця містера Лідбеттера, сказав:
– Дозвольте мені дещо уточнити. Цей чоловік вийшов ближче до кінця фільму…
– «Жоден горобець» із Кетрін Ройял, – автоматично пробурмотів містер Лідбеттер.
– Він проходив повз вас і при цьому спіткнувся…
– Він прикинувся, що спіткнувся, тепер я це розумію. Потім перехилився через сидіння, щоб підібрати свого капелюха. Мабуть, саме тоді й заколов бідолаху.
– Ви нічого не чули? Крик? Або зойк?
Містер Лідбеттер нічого не чув, окрім хриплого голосу Кетрін Ройял, і його жвава уява вигадала стогін.
Інспектор Кром сприйняв цей стогін за чисту монету й велів йому продовжувати.
– І тоді він вийшов.
– А ви можете його описати?
– Це був дуже великий чоловік. Шість футів як мінімум. Гігант.
– Світлий чи темний?
– Я… Я точно не знаю. Думаю, він був лисий. Мав зловісний вигляд.
– Він не кульгав, еге ж? – запитав інспектор Кром.
– Так, так, тепер, коли ви про це заговорили, думаю, він кульгав. Дуже темно, він, можливо, був змішаної раси.
– Коли востаннє вмикали світло, він сидів у своєму кріслі?
– Ні. Він прийшов, коли фільм уже почався.
Інспектор Кром кивнув, простягнув містеру Лідбеттеру протокол для підпису й позбувся його.
– Це найгірший у світі свідок, – похмуро зауважив він. – Він скаже все що завгодно, якщо його спрямовувати. Цілком зрозуміло, що він не має ані найменшого уявлення, який на вигляд цей чоловік. Покличмо знову швейцара.
Швейцар, очевидно колишній військовик, увійшов і став струнко, спрямувавши погляд на полковника Андерсона.
– Тепер, Джеймсоне, послухаємо вашу історію.
Джеймсон віддав честь.
– Так, сер. Кінець сеансу, сер. Мені сказали, що джентльмен захворів, сер. Джентльмен розвалився в кріслі за два шилінги й чотири пенси. Інші джентльмени стояли навколо. Мені здалося, що джентльмен мав поганий вигляд, сер. Один із джентльменів, який стояв поруч, торкнувся рукою пальта хворого чоловіка і звернув мою увагу. Кров, сер. Було зрозуміло, що джентльмен мертвий – його зарізали, сер. Мою увагу привернув залізничний довідник «АВС», сер, під сидінням. Бажаючи діяти правильно, я його не торкався, а одразу повідомив поліцію, що сталася трагедія.
– Дуже добре. Джеймсоне, ви вчинили дуже правильно.
– Дякую вам, сер.
– Ви помітили
