Юхим Жуковський відсунув стіл від свого стільця й підвівся.
Він неквапливо йшов засніженим тротуаром, коли його думки були перервані ревінням мотоцикла на протилежному боці вулиці. Мотоцикли! Мотоцикли! Чому так гучно? Це ще одна риса життя, яка йому не подобалася. В кінці вулиці мотоцикл розвернувся і поїхав, гучно рохкаючи, але повільно, йому назустріч. І водій і пасажир на задньому сидінні були вдягнені в чорні шкірянки й шоломи з козирками, що ховали їхні обличчя. Порівнявшись із ним, мотоцикл зупинився. Пасажир, що сидів на задньому сидінні, гукнув:
– Ей, жиде!
Короткозорий Жуковський придивлявся до пасажира. Він бачив дуло пістолета й чув ревіння мотоцикла. Спалах із дула розірвався в його щелепі.
19– Він, напевно, не вояк УПА, – сказав Степаняк, відмикаючи решітку перед дверима своєї квартири.
– Не говори дурниць, – відказала Марія.
– Моє ім’я – Анатолій, але ви можете називати мене Толя, – сказав хлопчик у голубому лижному костюмі, жовтій, натягнутій на вуха шапці, з-під якої виглядали лише його широко розплющені очі й рожеві щоки, в жовтих черевиках, жовтих рукавицях, з жовтим вовняним шарфом навколо шиї.
– Тьотя Марія мені все про вас розповіла.
– Я б не вірив усьому, що говорить тьотя Марія, – відказав Степаняк.
– Вона сказала, що мій велосипед і досі в моїй спальні, – сказав Толя, забігаючи до квартири.
– Сподіваюся, ти нічого не маєш проти, – сказала Марія, теж тепло вдягнена, – Толя запитав про свій велосипед. Батько Соні чекає на нас із машиною. Він нас відвезе.
– А як же Толя?
– Він також поїде.
Степаняк вагався.
– Чи безпечно це буде для дитини?
Хлопець смикав Степаняка за піджак.
– Тарасе, ви знесете мій велосипед до дідуся?
– Будь ласка, – підказала йому Марія.
– Будь ласка, – луною відгукнувся Толя.
– Тарасе, ти що, забув? – запитала Марія.
– Я взяв ключі й велосипед.
– А твоя хутряна шапка?
– Але...
– Ніяких але. Поки не надінеш хутряної шапки з опущеними вухами, з міста не виїдеш.
– Гаразд, тьотю Маріє, – сказав Степаняк.
– Вона вам теж тьотя? – запитав Толя.
– Ні, я йому не тьотя, – сказала Марія. – Тарас пожартував.
Хлопець насупився.
Степаняк укотив до кабіни ліфта маленький велосипед, вони втрьох теж туди втиснулися. Біля будинку стояв білий «москвич» з відкритим багажником. Із машини вийшов чоловік у чорній вовняній шапці й з чорним шарфом навколо шиї.
– Тарасе, це мій дядько Василь, батько Соні. Толя живе в нього, поки Соня з Іваном знайдуть у Львові квартиру.
Василь Ладенюк міцно потис Степанякові руку, поклав до багажника велосипед і, показуючи Степаняку, щоб той зайняв місце пасажира на передньому сидінні, припросив:
– Будь ласка!
– Тарас сяде зі мною позаду, – оголосив Толя.
– Ви, здається, популярна людина, – завважив Ладенюк.
– Я завжди роблю те, що мені говорять, – сказав Степаняк, сідаючи на заднє сидіння.
– Тьотя Марія каже, що ви журналіст, – озвався Толя, коли машина рушила.
– Вірно.
– Телевізійний журналіст?
– Ні.
– О! – Розчарування було неприховане. – Я буду телевізійним журналістом, коли виросту.
– У твоєму віці, – сказав Степаняк, – я мріяв бути космонавтом.
– Що таке космонавт?
– Він приклеївся до суперканалу й дивиться всі дубльовані західні програми, – поскаржився Ладенюк. – Я ввесь час кажу Соні, щоб вона обмежила малому телевізор до години в день, але вона дозволяє синові робити все, що йому заманеться.
Вони минули замерзлі Совські ставки, оточені старими деревами й приватними будинками, – маленьку ділянку не розритого й не забетонованого в радянські часи старого Києва.
– Ви живете в Лондоні? – запитав Толя.
– Я жив там, – відповів Степаняк.
– У власному будинку?
– Так.
Степаняк не знав напевно, чому сказав неправду. Можливо, зараз говорити неправду було легше, ніж правду.
На тротуарі біля автовокзалу був натовп людей, які намагалися зупинити попутні машини: автобуси ходили лише, коли автобусній компанії щастило роздобути дефіцитне паливо.
– Ви водите «ягуар» у Лондоні?
– Звичайно, це робить більшість мешканців Лондона.
– Тарасе!.. – сварливо сказала Марія.
– Правда? Коли я виросту, я буду телевізійним журналістом у Лондоні, матиму там власний будинок і водитиму «ягуар».
«Москвич» переїхав Південним мостом через широкий замерзлий Дніпро. Недобудовані житлові будинки та нерухомі крани, немов пам’ятники невиконаним обіцянкам, псували краєвид рівного, вкритого снігом, лівого берега.
Головну дорогу через Бориспільський ліс вичистили від снігу, але бічна, на яку звернули, була вкрита небезпечною сумішшю льоду й щільно спресованого снігу. Швидкості Ладенюк не знижував. Машина підскакувала на вибоях і ковзала між високими ялинами та сріблястими березами, поки ліс, нарешті, розступився й вони виїхали на галявину, де було з десяток одноповерхових будинків, обнесених парканами.
«Гарна схованка для терориста», – подумав Степаняк.
Тільки-но машина зупинилася, Толя вискочив з неї й побіг до одного з будинків. Степаняк чекав, поки Марія та Ладенюк дістали з багажника два коричневі паперові пакети.
– Ти дуже хороший з дітьми, – сказала Марія,
