– Що потрібно від мене?
– Ви маєте своїх людей у Нью-Йорку, щоб його перевірити. Треба подивитися, що він собою являє, хто ще є його клієнтами, які звичайні умови контрактів, чи немає когось кращого, хто буде мовчати про банківські рахунки і т.п.
Красін згорнув документ і вже хотів був покласти його до кишені, але Чурбанов, перехилившись через стіл, забрав аркуші. Його вирячкуваті очі зблиснули.
– Знаю вас, полковнику Красін, я певен, що ви вже запам’ятали його ім’я, адресу й номер телефона. Документ вам не потрібен. Якщо я отримаю корисну інформацію про цього агента до кінця місяця, з мене гонорар валютою. А зараз, пробачте мене, я мушу йти. Як ви мені нагадали, в мене зустріч із американським військовим аташе. Випийте ще кави.
Поки Чурбанов виходив, Красін дивився йому в спину. Чурбанов був би його першою жертвою, заодно з Гречком.
Увійшов молодий офіціант.
– Я бачу, вам сподобалась ікра. Маю ще банку, лише двадцять доларів.
– Вийдіть! – різко урвав його Красін.
Він вийняв із внутрішньої нагрудної кишені касетний міні-магнітофон, а із задньої – записну книжку. Виключивши магнітофон, відкрив записну книжку й записав інструкцію для Петросяна та його агентів у Донецьку. Тепер можна було розпочинати наступну фазу дестабілізації України.
17– Зробіть перерву, підіть випийте кави, – сказав Мельник двом дівчатам у прес-бюро Руху. – Нам треба поговорити. – Він зачинив по них двері ще й узяв на засувку.
Настрій Степаняка після невдачі покласти до ліжка Марію Бондар не був кращий від сильної застуди, з’явився навіть біль у вусі. Мельник неквапно перетнув кімнату й сів на стіл Степаняка, одна нога на підлозі, друга вільно гойдалася. Мельник схрестив руки, аж біцепси випнулися з рукавів теніски.
– Гарно провів вихідні? – запитав Степаняк, пропонуючи Мельникові манільську сигару.
Мельник не взяв.
– Що з Марією? – запитав він.
– Що вона говорить?
– Нічого. В цьому й справа. У п’ятницю кипіла ентузіазмом, що знайшла тобі квартиру, а сьогодні вранці нікому не сказала й слова. Я пробував дізнатися, в чому справа, але вона не бажає говорити.
Степаняк припалив сигару.
– Я теж не можу її зрозуміти. Їй повинно бути десь біля тридцяти, а вона веде себе як дівчина.
– Вона не дівчина.
Степаняк випустив кільце диму.
– Вона або дівчина, або любителька подражнити.
– Вона втратила невинність, коли їй було чотирнадцять.
– Отже, – сказав Степаняк, – вона любителька подражнити.
– Два офіцери КГБ прийшли на квартиру Бондарів у Львові, коли Роман був у концтаборі «Перм-36». Вони побили дружину Романа й зґвалтували Марію. Це тоді їй перебили ніс.
Степаняк дивився на сигару. Мельник нахилився так близько, що той міг би побачити кожну волосинку його довгих звислих вусів.
– Припини зальоти, Степаняк, – тихо сказав Мельник, – бо примусиш мене відповісти на це.
Мельник підвівся й рушив до дверей, тоді знову повернувся до Степаняка й додав:
– Я ще не одержав відповіді від свого родича в Лондоні.
Коли Мельник пішов, Степаняк написав записку, вийшов з будинку, перетнув майдан, купив біля готелю «Либідь» букет квітів, дав п’ять доларів одному з неліцензійних таксистів, який вертівся біля входу до готелю, й доручив передати записку й квіти Марії в будинку Руху. Потім подався до валютного бару в готелі пообідати й перевірити, чи не вгамує віскі біль у вусі.
Марія чекала на нього в його кабінеті, коли Степаняк повернувся після обіду. На ній були та сама зморщена бавовняна блузка й безформні джинси, в яких він побачив її в день знайомства, але цього разу волосся вільно спадало на плечі. Коли Степаняк увійшов, її маленьке личко напружилось. Уникаючи його погляду, Марія проказала завчасно підготовлене:
– Тарасе, дякую тобі за квіти й записку. Я не вибачаюся за те, що не лишилася на ніч, бо не вважаю це можливим до одруження, але я вибачаюся, що вела себе, мов дитина.
Вона здавалась такою безпорадною, але, щоб прийти й сказати це йому в вічі, треба було мати мужність, якої б йому забракло.
Марія підвела на нього очі.
– Сподіваюся, ти не смієшся з мене...
Він пригорнув її й міцно стиснув в обіймах. Її волосся пахло шампунем. Тепле тіло почало тремтіти.
– Перестань шморгати носом, Маріє. Я не бажаю знову схопити застуду.
Степаняк відчув, що Марія всміхається. Звільнившись від його обіймів, вона вигукнула:
– Тарасе, що з твоїм вухом?
– Пройде, – сказав він непереконливо.
– Ти його бачив? – Марія покопирсалася у своїй торбинці й дістала дзеркальце. Степанякові не хотілось дивитися, досить було відчувати. Терпіти біль його не змогли навчити ні ГРУ, ні КГБ, він мав низький больовий поріг.
– Ти дзвонив до лікаря?
– До якого там лікаря...
– Добре. – Марія підняла трубку і після третьої спроби додзвонилась:
– Доктора Рибалку, будь ласка... Тьотю Надю? Це Марія Бондар. В нашого працівника, він щойно повернувся з Англії, запалення вуха... Ви певні? Чудово, ми їдемо.
– Куди? – здивувався Степаняк.
– До лікарні.
– Мені просто потрібне щось знеболююче.
– Дурниці, тобі потрібно, щоб це вухо оглянули.
– Я не бажаю витратити цілий день у лікарняному коридорі.
– Це не звичайна лікарня. До розпуску Комуністичної партії це була спеціальна лікарня для партійної еліти. Вона має сучасне обладнання й необхідні ліки. Зараз це головний педіатричний центр країни. Нормально тобі треба було б чекати на прийом тиждень, але доктор Рибалка вчилася разом з моєю мамою в інституті. Вона подивиться тебе зараз.
– А твоя мама не могла б просто виписати знеболююче?
