– По-друге, зробити так, щоб командири полків – українці служили в Західній Україні. – Він подав Чурбанову конверт. – Тут список командирів, яких необхідно туди перевести.
Чурбанов переглянув список і похитав головою.
– Красін, ви гадаєте, Міністерство оборони України зробить усе, що ми попросимо? – він запив вином ще одну виделку грибів. – Ці негідники, щоб допекти нам, роблять якраз протилежне.
– Сьогодні о четвертій ви зустрічаєтеся з американськими військовим аташе.
– Чурбанов затримав повну виделку на півдорозі до рота. Його очі звузилися. Красін знову налив собі мінеральної води. – Натякніть йому, що загибель Марченкова викликає занепокоєння росіян в Україні, особливо росіян в Українських збройних силах, і коли командири-українці будуть переведені, звичайно, тимчасово, до Західної України, це послабить напругу і стабілізує ситуацію. Натяк потрапить до Києва, який побажає зробити послугу американцям.
– Що це дасть? – запитав Чурбанов. – Ракети Марченкова й досі в Лубнах.
– Він долив собі вина. – Вам відомо, що майже всі наші ракети зроблені в Україні?
Звичайно, Красін це знав, але для членів Генерального штабу було типово зіткнутися з дійсністю лише після того, як політики дозволять їм укладати військові угоди.
– Дніпропетровський центр – це найбільший у світі завод виготовлення й удосконалення ракет, – вів далі Чурбанов. – Його будували ми. Він належить Росії як законній спадкоємиці Радянського Союзу. Україна не лише привласнила його, ці підступні селюки вимагають від нас плати за поставку запасних частин. Це неприпустимо.
– Директор заводу українець?
– Володимир Сєдих – росіянин. Йому довелось урочисто присягнути на вірність Україні, інакше його б вигнали під зад коліном.
– В такому разі, в чому ж проблема?
Чурбанов припалив нову сигарету «Мальборо».
– Українське міністерство торгівлі відмовляється експортувати ліцензії. Це все гра, звичайно.
– Але ж вони повинні комусь продавати ракети й запасні частини до них!
– Може, це й так, але Сєдих повідомляє, що до заводу принюхуються іранці, іракці й навіть китайці. Уявляєте, відмовивши продавати нам, продають косооким!
Увійшов офіціант:
– На головну страву я пропоную печену форель.
– Гаразд, – сказав Чурбанов.
Офіціант вийшов.
– Це погано, генерале, – сказав Красін. – Росія ледве чи зможе претендувати на роль наддержави, якщо не контролюватиме виробництво й обслуговування своїх власних ракет.
– Що ви пропонуєте? – спитав Чурбанов. – Побудувати протягом ночі новий ракетний завод?
Офіціант приніс печену форель.
Красін почекав, поки він вийде, й сказав:
– Донбас, Харківська та Дніпропетровська області – російські.
– Ми це вже пройшли, Красін. Ми виключили будь-які спроби вимагати перегляду національних кордонів, це привело б до війни з Україною.
– Не обов’язково. – Красін узявся до форелі. – Населення цих областей було підкуплене обіцянками майбутнього добробуту, якщо проголосує за незалежність України. Зараз воно побачило, що уряд України не може цього забезпечити. Багато незадоволених, близько половини з них – росіяни, а решта – дуже зрусифіковані.
– Ми даремно витрачаємо свій час, Красін. – Чурбанов виплюнув кістки форелі. – Вони не збираються вимагати приєднання до Росії. Мова йде про відокремлення від України й утворення власної незалежної республіки.
– Вони б не прагнули цього, якби їх не тероризували українці. – Красін відрізав голову форелі. – Це швидко примусить їх вимагати приєднання до Російської Федерації.
Чурбанов зітхнув.
– Навіть українці навряд чи можуть бути такими дурними. – Він відсунув свою тарілку.
Тонкі губи Красіна розтяглися в посмішці.
– Я уявляю, що УПА може розпочати боротьбу в Східній Україні, вірно ж, генерале?
Коли офіціант приніс запіканку, обличчя Чурбанова розпливлось від задоволення.
– І міжнародне співтовариство змушене було б визнати демократичне рішення народу, а полки, вірні Україні, розташовані в Західній Україні, залишилися б ізольованими, – вів далі Красін. – І ми б контролювали Дніпропетровський ракетний завод.
– Це мені подобається, – самовдоволено посміхнувся Чурбанов.
– Можна сказати ще дещо?
– Звичайно. – Чурбанов загріб ложечкою бренді з морозивом. – Що знає Гречко?
При згадці керівника ГРУ усмішка зникла з обличчя Красіна.
– Він лише знає, що я маю агентів у Львові, Києві, Харкові й Донецьку, та й годі. Йому нічого не відомо ні про УПА, ні про нашу з вами зустріч.
– Добре, – схвально кивнув Чурбанов. – Ви давно ходите полковником?
– Дванадцять років.
– Досить давно. Чому вас не підвищили у званні?
– Я не підніс Гречкові двох тисяч доларів, які він править за зірку генерал-майора.
– Дві тисячі? Це занадто. Гречко завжди був ненажерливим негідником. Знаєте, вам треба було вважати це за інвестицію. Генерал з вашими здібностями може повернути цю суму протягом року, щонайбільше півтора. – Він випив каву й налив собі бренді. – Гадаю, зможу вам допомогти. Наступного місяця буду в Штатах і відвідаю Пентагон, а потім познайомлю з доказами комісію Конгресу. Хотілося б знати вашу думку про цей документ. – Він дістав дві сторінки англійською мовою.
Красін прочитав. Проект контракту давав нью-йоркському агентові виняткові права представляти Юрія Олексійовича Чурбанова «з метою комерційного використання названої особи: для читання лекцій, написання статей, книжок, виступів на телебаченні, по радіо, для кіно- й відеозйомок та користуючись усіма іншими засобами масової інформації, виготовлення й продажу товарів, сувенірів, а також усі інші комерційні права, теперішні чи ті, що з’являться в майбутньому».
– За статтею третьою йому належить двадцять відсотків загального прибутку, – сказав Чурбанов. – Мені здається, це забагато, але я не знайомий з цими американськими законами. Він запевняє, що має добрі зв’язки з вашингтонським бюро, яке організовувало тур лекцій Горбачова, а також на телебаченні та в газетах. Я вважаю, якщо він
