Марія звела догори очі.
– Тарасе, моя мама – кардіолог. Надія Рибалка – консультант відділення вуха, горла, носа. Ти щойно приїхав з Англії, в поліклініці не зареєстрований, отже, не відчувай себе винним у тому, що одержиш лікування поза чергою. Вдягай пальто й поїхали.
Почуття провини в позачерговому лікуванні ніколи його не турбувало, але радянські лікарні були тими місцями, де підхоплюють інфекцію. Він пошкодував, що напакував свої валізу презервативами і забув про стерильні одноразові шприци.
Марія майже відразу зупинила машину, й за п’ять хвилин вони входили до сучасного будинку з білого мармуру на вузькій вулиці, що вела до мурів Святої Софії. Будинок не був типовим для радянської лікарні. Сіра мармурова підлога фойє не рябіла плямами, не було натовпу хворих, великий електронний екран періодично показував назви відділень та прізвища консультантів, а реєстратори за масивними столами з тикового дерева не читали хворим нотацій. Марія рушила до ліфта. На якомусь поверсі Степаняк пішов за нею коридором, у кінці якого було кілька матерів з дітьми. Коли з одних дверей вийшла сестра, мами залишили своїх дітей і навперебій почали тикати їй папірці з зазначеним на них часом прийому.
– Марія Бондар! – вигукнула сестра. Вона кивнула Марії й Степанякові, щоб ті йшли за нею до кабінету.
Усміхнена сива жінка у білому лікарському халаті мала маленьке ввігнуте дзеркальце, припасоване на лобі.
– Марусю, як твої справи?
– Мама передає вам найкращі побажання.
Степаняк заспокоївся, кімната консультацій також виявилася бездоганно чистою. Там були довгасті мисочки з блискучими інструментами й чорне шкіряне крісло, подібне якому він бачив хіба що в зубного лікаря в Англії. Степаняк підніс лікарю Рибалці букет квітів, якого купив біля лікарні. Вона засяяла від задоволення, поставила квіти у вазу й помила руки.
– Тепер, юначе, сідайте, будь ласка, в крісло, й ми вас як слід оглянемо.
Вона вставила йому у вухо отоскоп , подивившись у нього, мовила:
– Спочатку треба все вичистити. Це не буде дуже боляче.
Степаняк стиснув шкіряні підлокітники так, що побіліли кісточки пальців.
Доктор Рибалка вибрала тонкий сталевий зонд із загнутим кінцем, обмотала кінець марлею, вмочила в спирт і почала чистити вухо. Не задовольнившись, повторила процес іншим інструментом. Якби не дивилася Марія, Степаняк закричав би від болю.
Доктор Рибалка повернула голову:
– Роззявте рот.
Вона притиснула лопаточкою його язик і, користуючись лобовим дзеркальцем, роздивилася його горло.
– Тепер ніс.
Вона встромила носовий розширювач по черзі в кожну ніздрю.
– Ну, юначе, уявляю, як це боляче.
Степаняк слабо кивнув.
Марія занепокоєно вигнула брови.
– Вам потрібно буде не виходити на вулицю принаймні сорок вісім годин. Я подивлюся, чи в лікарні є придатне для вас ліжко.
Марія простягла йому чорну хутряну шапку:
– Кроляча, але тепла. Приміряй.
Шапка підійшла.
– Тепер опусти навушники.
– Це обов’язково?
– Обов’язково, або ти повернешся просто до дитячої лікарні.
Він скривився. Марія спитала:
– Ти знаєш, як робити гарячу припарку?
– Ні.
– Я так і думала, тому принесла олію, вату, пресований ватин, бинт і шарф.
Вона вирізала в пресованому ватині отвір для вуха, нагріла над газом в ополонику олії, змочила в ній ватин і приклала до вуха:
– Потримай.
– Гаряче, – запротестував Степаняк.
– Ти б теж був гарячий, якби тебе п’ять хвилин потримали над газовою горілкою.
Вона приклала товстий тампон вати до хворого вуха й, примотавши бинтом, зав’язала під підборіддям, а зверху – ще й вовняним шарфом.
Степаняк пішов до холу подивитися на себе в дзеркало. Він був схожий на стару бабусю. Побачивши в дзеркалі, що Марія сміється, він обернувся.
– Я вибачаюся, Тарасе, – сказала вона, марно намагаючись стримати себе. – Я саме подумала, що сьогодні ти не будеш просити мене залишитися.
Він теж почав сміятись, але від сміху шпигало в вусі.
– Якщо ти будеш гарним хлопцем і робитимеш усе, що сказала лікарка, твоє вухо до неділі втихне, а ти матимеш сюрприз.
– Ти залишишся на ніч?
– Ні! Лесь казав, ніби ти цікавивсь УПА. Якщо видужаєш до неділі, підемо разом на зустріч з вояком УПА.
18За п’ять днів по тому як Красін обідав з генералом Чурбановим у московському ресторані «Прага», Юхим Жуковський витер салфеткою свої випнуті губи, зняв крихти з густої сивіючої бороди й роззирнувся з-за свого улюбленого кутового столика в клубі «Алеор» у Донецьку, обласному центрі Східної України. Все могло бути краще, але могло бути й гірше. Він знав, що люди стояли б у черзі за хорошим іноземним романом, після десятиліть ідеологічної жуйки, але номенклатура, змінивши свої партійні телефони на факс-машини «самсунг», усе ще вважала книговидавництво своєю монополією. Коли йому пощастило нарешті через двоюрідного брата роздобути папір і скласти його в гаражі товариша, гараж раптом згорів.
Кому мав скаржитися? Можливо, як казала Ася, йому не слід бути таким простодушним. «Ти навіть не подумав про мовну проблему, – говорила Ася. – Не лише західні українці вимагають, щоб усі розмовляли українською мовою, навіть урядові особи з Києва перестали вживати російську. Потім заборонять книги російською мовою, й де тоді буде це прекрасне видавництво Жуковського? Вклади гроші в щось інше. Відкрий ресторан і годуй людей. Подивися на сина Софії. Молодий Нюма перетворив свою підпільну майстерню ремонту машин на законне підприємство, хай навіть йому доводиться платити тридцять доларів на тиждень нічній охороні, яка протягом дня є офіцерами СБУ, чи як там зараз називає себе КГБ».
А справи Юхима процвітають. Важливо, що зараз є можливість. Відколи повернулися розчаровані Ізраїлем Лермани, люди перестали емігрувати. Навпаки. Диво з див, молодий ентузіаст, рабин з Нью-Йорка, приїхав сюди допомагати перебудовувати суспільство!
