Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон
Ранок видався сірий. Сірий, як вовняна шкарпетка. Відповідно таким же був і мій настрій. За сніданком у мене боліла потилиця, голова була важка. Червоними спросоння очима дивився я на сіру каламуть за вікном.
Та ще й Калле учора ввечері описав один з варіантів «таємниці зачиненої кімнати». Ніхто не заходив до музею після того, як випав сніг, і ніхто не виходив до приїзду поліції. Проте корона і скіпетр зникли, як і багато інших речей. А службовці музею тим часом лежали в своїх ліжках. Коли ж їм подзвонили, то всі примчали, мов на пожежу. Всі, крім безтелефонного Бенгта Хеллера. Однак у тім, що він не має телефону на дачі, мабуть, немає нічого дивного. Людині, яка вивчає середні віки, можливо, хочеться, щоб у вільний час їй давали спокій.
— На, а ти, Клео? Що думаєш ти? — Я налив їй молока й поставив блюдце на підлогу. — Припинити мені своє розслідування чи продовжувати? Передати всі справи дядечкові Калле з люлькою, а самому тихо-мирно сидіти з тобою перед телевізором? Чи нехай мене ще раз вгатять по голові?
Я вважав, що Калле не звернув належної уваги на цю подію. Хтось умисне викрутив в під'їзді лампочку, умисне підстеріг мене на сходах і збив з ніг. І підсунув під двері погрозливого листа. Тут не до жартів, якщо добре поміркувати. Принаймні для мене. Калле, той, звісно, загартований. Йому вигідно, щоб я став для них принадою. А сам він спостерігатиме здалеку, як розвиватимуться події.
Клео занявчала. Вона просила добавки. І таки випросила. Одну сардину, половинку печива і трохи молока. Добір страв, можливо, й не найкращий, як на обід, та вона не нарікала.
«То хто б це міг бути? — думав я. — Хто пронюхав, що я підбираюсь до нього? Тепер, очевидно, вони захочуть мене позбутися».
Я сполоснув чашку та блюдце, поставив кефір у холодильник, застелив ліжко і трохи прибрав у квартирі.
Так легко це в них не пройде, так просто вони не примусять мене здатися. Питання лише в тому, за яку ниточку тягти мені далі. Мабуть, треба розширити свій список, пошукати нові сліди. Для цього треба знову поговорити зі Скіпкою. Відтоді, як ми востаннє бачились, він, мабуть, щось розвідав. Ну, й ще Грета Лінд. Надто легко вона відкрутилась.
Славнозвісний детектив Шерлок Хуман насмішкувато й суворо усміхався мені із дзеркала у ванній, поки лезо бритви проорювало широкі борозни на зимовому ландшафті моїх покритих піною щік.
«А ось і покупець, — побачив високу постать на східцях перед своєю крамницею. — Ранні пташки — добрий знак».
Проте знак виявився зовсім не таким добрим, як мені здалось, і то була аж ніяк не пташка. На східцях спиною до дверей стояв Бенгт Хеллер. Сьогодні він здавався не тільки похмурим, але й розгніваним.
— А, ось ви, — сказав він погрозливо і рушив мені назустріч. — Мені треба з вами поговорити.
— Гаразд, гаразд. Тільки заспокойтеся, зараз я відчиню двері. Не варто зчиняти галас на вулиці.
Я дістав в'язку ключів, відімкнув двері, і ми зайшли до кабінету.
— Прошу, сідайте, — мовив я, показавши йому на один зі своїх густавіанських стільців з високими спинками.
Він похитав головою.
— Я постою — часу в мене обмаль. Та дещо я все-таки скажу. Полиште цю справу поліції. І відчепіться від Діка. Йому й так несолодко. Можете собі уявити, що почуває людина в такій ситуації. Тепер він нарешті в безпеці, познайомився з гарною дівчиною. Розпочав нове життя. А ви його цькуєте, чіпляєтесь до нього на роботі. Це гидко, коли дрібний гендляр, який ненавидить іноземців, переслідує такого хлопця, як Дік. Кінчайте. Інакше матимете справу зі мною. Ясно?
— Але ж Бенгто, друже…
Він не став мене слухати і пішов, грюкнувши дверима. Тібетський верблюдячий дзвіночок над входом несамовито задзеленчав, злякана Клео шаснула під бокате бюро.
XV
— Так-так, — мовив я, коли дзвіночок угамувався. — Дуже мило. Мені погрожують удруге за тиждень. Учора ввечері якийсь іноземний джентльмен, а сьогодні швед, і обидва вимагають того самого. Щоб я не ліз. Стає цікаво, правда, Клео?
Ні, я не злякався. Навпаки, відчув збудження, яке лоскоче нерви в чеканні невідомого. У мене заграла кров, пробудився бойовий дух. Мабуть, це примітивна реакція, успадкована ще від людини кам'яного віку. Мені кинули виклик, і я хотів битись, а не ховатися під ліжко, надавши їм змогу продовжити гру без мене.
Напад — найкращий захист, подумав я. Звучить як цитата з Карла XII, хоча її автор — один видатний шахіст. Лишалося тільки розважити, на кого нападати в першу чергу.
В моєму списку стояло двоє імен, мало відбутися дві розмови. Одна з Гретою Лінд, друга — зі Скіпкою Стрембергом. Чи не почати з нього?
Але його телефон не відповідав. Чулися тільки довгі гудки. Безвиразні, байдужі.
З Гретою Лінд мені теж не пощастило. В музеї її не було — вона мала вільний день. Але її домашній телефон був весь час зайнятий, що, зрештою, давало надію застати її вдома. Якщо вірити довіднику, вона жила за кількасот метрів од мене, на Вестерлонгатан, 24. Взявши до уваги вчорашню подію, а також витівку Бенгта Хеллера, я зрештою вирішив, що краще прийти без попередження.
Невдовзі я вже стояв перед її дверима, пофарбованими в сірий колір. Задзижчав дзвінок. За дверима почулася хода.
