Смерть ходить по музею - Ян Мортенсон

Трохи згодом ми перейшли до кухні й сіли за стіл. Моє нездужання минуло, ми обидва зголодніли.

— Ну, а як там з алібі? — спитав я, вирубуючи кілька рожевих, ніжних шматків із руїн різдвяної шинки. — Ви перевіряли?

— Грета Лінд і красунчик Дік начебто спали, коли ми подзвонили близько п'ятої райку. Ми, мовляв, розбудили їх. Вони сказали нам, що вляглися зразу після того, як повернулися з вечірки у твого приятеля. Здається, його звуть Густавсон, так?

— Вони пішли раніше за мене. Десь о другій. Може хвилин за п'ять або десять до другої. Дік ледве на ногах стояв.

— Карін Стенман вернулася від батьків під дванадцяту, — провадив Калле. — Зразу ж лягла спати. Рано влігся й Андерс Брун. Хоча різдвяний вечір провів сам-один, біля телевізора. Мугелс Анд сидів удома і їв свою шинку в самотині. Невесело, я б сказав.

— Виходить, ці троє були вдома самі? Чи не підозріло? Між другою і п'ятою ночі вони могли опинитися де завгодно.

— Могли, але Андерс Брун відповів нам по своєму домашньому телефону о пів на п'яту ранку. І попросив нас подзвонити його колегам, щоб ті прийшли в музей. Усі троє відповіли по домашніх телефонах, а отже, не могли в цей час ховатися в музеї.

— Ну, а якби хтось із них був уночі в музеї, а потім пішов додому, то на снігу лишилися б сліди — ти це хочеш сказати?

— Атож. Сніг перестав падати близько другої. Якби хтось пробрався в музей раніше другої години, а потім уночі пішов, на снігу залишилися б сліди.

— Ну, а Бенгт?

— Який Бенгт?

— Хеллер. Смаглявий такий, бородатий.

— А, отой похмурий тип. Та і в нього є алібі. Принаймні з його слів. Він нібито їздив на дачу й зустрічав різдво наодинці з самим собою. А телефону там немає. Це десь у шхерах. Він нічого не знав про те, що сталося, аж поки ввімкнув увечері телевізор. Так він каже. Ну, а довідавшись, поїхав до міста. Взагалі досить дивний тип. Наче аж радий, що сталася ця крадіжка. Мовляв, Брунові так і треба. Не розумію я його.

— Мабуть, у нього є на те свої причини.

Я мовчки приготував великий бутерброд із шинкою. Дістав французьку гірчицю, темне пиво й пляшку золотаво-жовтої гіркої настоянки.

— Розумієш, він хотів би влаштувати ту виставку зовсім інакше. Мовляв, вона повинна свідчити проти несправедливого суспільного ладу, його економічної структури тощо. Проте є ще одна причина… Твоє здоров'я!

— Твоє.

— Отже, є ще одна причина. Бенгт закоханий у Карін, а вона, здається, любить Бруна. А Андерс Брун любить тільки себе та свою кар'єру. Він продав би й матір рідну, і бабусю на додачу, аби лише стати директором музею, коли навесні старий ніде на пенсію. Отака скандальна історія аж ніяк не в інтересах його кар'єри.

— А взагалі що він за один?

— Хто?

— Той Брун.

— Ми разом вивчали історію мистецтв в Упсалі. Честолюбний тип. Розумію його колег, які вважають його безцеремонним. Але він завжди був такий. І на додачу вічно вплутується в історії з жінками. Нині розлучений удруге. Вже й немолодий, а якийсь легковажний, нерозсудливий. Намагається вилізти вгору на чужому горбі, жінки йому потрібні як такий собі субстрат, на якому він живе, звідки черпає сили. А потім — викидає. Тепер у нього, звичайно, матеріальні ускладнення. Подвійні аліменти, дві жінки і п'ятеро дітей. А це, ясна річ, недешево коштує. Але він викручується, вишукує собі додаткові заробітки. Книжки, радіо, телебачення. Своєрідний оракул у питаннях культури, регулярно пише в «Дагенс нюхетер» і «Еспрессен».

— Он воно як! Виходить, у Андерса Бруна мало грошей, а в Діка їх забагато. Ходить по ресторанах, їздить у розкішній машині. Робимо висновок: або Брун поцупив корону, щоб роздобути грошей, або це зробив Дік, одержавши за неї плату вперед…

— Але й Бенгт Хеллер теж становить великий інтерес… До речі, покуштуй паштет. Чудо… Так от, я хочу сказати, що він єдиний, хто не підтвердив свого алібі в різдвяну ніч.

— Єдиний, єдиний! Заторочив. Може, ти й маєш рацію, якщо брати це невелике, обмежене коло людей. Але ж вони не самі в музеї, не забувай. Ясно, Хеллера ми маємо на оці. Решта з цього кола, як я вже сказав, відповіли по телефону із своїх квартир, а отже, не могли ховатися на горищі музею чи сидіти в підвалі з короною на голові.

— Ну то й що? — сказав я замислено. — Від них і не вимагалося особисто бути там присутніми. Досить було одного вечора, ще до відкриття виставки, показати своїм гостям музей. Скажімо, за місяць до крадіжки.

— Звичайно. З нашого списку ми поки що нікого не викреслюємо. І Хеллер, безперечно, лишається найцікавішою для нас особою. З одного боку, ми не знаємо, де він був у різдвяну ніч, а з другого — він терпіти не може Бруна й відчуває, так би мовити, ідеологічну втіху від того, що виставка зійшла нанівець, де «символи гноблення», як він мені сказав, зникли.

— Не дуже розумно з його боку.

Більше ми того вечора загадок не розгадували. О дванадцятій Калле пішов, а я випив велику склянку кисляку, щоб наступного дня почуватися більш-менш нормально.

Отже, все відбувалося так, як я й думав, сонно розмірковував я, лежачи в теплій постелі й погасивши лампу. У стінах музею с, співучасник. Він добув дублікати ключів від чорного ходу. Показав злодіям, як тихо й безшумно увійти до кімнати, де було реле сигналізації. Розповів про різдвяну вечерю, влаштував так, щоб у їжу сторожам підсипали снодійного. І він же показав грабіжникам, де заховатися, поки вляжеться переполох, щоб, скажімо, наступної ночі вислизнути через чорний хід. Одного вони не врахували, не могли врахувати. Того, що вночі