Убивства за абеткою - Агата Крісті

– Містере Фрейзер… прошу вас повернутися думками в часі. Як ви вже говорили, того фатального вечора ви пішли до кафе. Спершу планували чекати там і стежити за Бетті, коли вона вийде. Можете згадати, чи помітили бодай когось за той час, коли там чекали?

– Була велика кількість людей, що прогулювалися вздовж узбережжя. Та не можу нікого згадати.

– Перепрошую, але ви намагаєтесь? Попри те, чим зайнятий мозок, очі механічно помічають інші речі… несвідомо, але точно…

Молодий чоловік уперто повторив:

– Нікого не можу згадати.

Пуаро зітхнув і звернувся до Мері Дровер:

– Здається, у вас є листи від вашої тітки?

– О так, сер.

– Коли прийшов останній?

Мері замислилася на мить.

– За два дні до вбивства, сер.

– Що там писалось?

– Вона писала, що приходив старий чорт і вона послала його до біса, перепрошую за цей вислів, писала, що чекає на мене в середу… то мій вихідний, сер… і сказала, що підемо в кіно. То мав бути мій день народження, сер.

Щось – можливо, думка про невеличке святкування – раптом змусило очі Мері наповнитися сльозами. Вона притамувала в собі плач. Попросила вибачення за це.

– Пробачте, сер. Не хочу мати сміховинний вигляд. Плакати не треба. Просто думка про те, як вона… і я… чекали нашої невеличкої розваги. Мене чомусь це засмутило, сер.

– Я розумію, що ви зараз відчуваєте, – сказав Франклін Кларк. – Завжди саме такі дрібниці згадуються… особливо якісь розваги чи подарунки… щось радісне і звичайне. Пам’ятаю, одного разу я став свідком того, як жінка потрапила під колеса. Вона щойно купила нові туфлі. Бачив, як вона лежить… і розірвана сумка, з якої стирчали ті смішні маленькі босоніжки з високими підборами… Так моторошно… Вони мали такий жалюгідний вигляд…

Меґан заговорила з неочікуваним теплом у голосі:

– Правда… жахлива правда. Саме так трапилося після того, як Бетті… померла. Мама купила їй панчішки в подарунок… купила того ж дня. Бідолашна мама, вона була така розбита. Я бачила, як вона над ними плакала. Все повторювала: «Я купила їх для Бетті… я купила їх для Бетті… а вона їх так і не побачила».

Її голос трохи затремтів. Вона нахилилася вперед, дивлячись просто на Франкліна Кларка. Між ними виникла раптова симпатія, як у дочки та батька, що мали спільне горе.

– Розумію, – мовив він. – Цілковито розумію. Саме такі речі особливо боляче згадувати.

Дональд Фрейзер ніяково заворушився в кріслі.

Тора змінила тему розмови.

– Ми не складатимемо планів… на майбутнє? – запитала вона.

– Авжеж, – Франклін Кларк повернувся у свій звичний стан. – Думаю, коли настане час… тобто коли прийде четвертий лист… нам потрібно об’єднати сили. До того моменту, напевно, намагатимемося випробовувати наше везіння кожен окремо. Не знаю, чи є щось, що, на думку мсьє Пуаро, може допомогти розслідуванню.

– Можу дещо порадити, – сказав Пуаро.

– Добре. Запишу. – Він дістав записник. – Продовжуйте, мсьє Пуаро.

– Я припускаю, що кельнерка, Міллі Гіґлі, може знати щось корисне.

– А – Міллі Гіґлі, – записав Франклін Кларк.

– Пропоную два способи підходу. Ви, міс Меґан Барнард, можете спробувати той, який я називаю методом нападу.

– Гадаю, ви вважаєте, що мені такий краще пасує? – сухо запитала Меґан.

– Заведіть із дівчиною сварку… скажіть, буцімто ви знали, що вона недолюблює вашу сестру… що ваша сестра все про неї розповіла. Якщо я не помиляюся, це спричинить наплив зустрічних обвинувачень. Вона скаже все, що думає про вашу сестру! Можуть виплисти корисні факти.

– А другий спосіб?

– Можу запропонувати вам, містере Фрейзер, проявити зацікавлення дівчиною.

– Це обов’язково?

– Ні, не обов’язково. Це лише можливий напрямок дій.

– Можна й мені спробувати? – запитав Франклін. – Я… е-е… маю великий досвід, мсьє Пуаро. Подивлюсь, що можна зробити з молодою леді.

– У вас є своя територія, на яку вам варто звернути увагу, – різко мовила Тора Ґрей.

Обличчя Франкліна трішки похмурніло.

– Так, – сказав він. – Є своя територія.

– Tout de même53, не думаю, що наразі є щось, що ви там можете зробити, – заперечив Пуаро. – Що ж до мадемуазель Ґрей, вона в змозі краще впоратись…

Тора Ґрей зупинила його.

– Річ у тім, мсьє Пуаро, що я залишила Девон назавжди.

– Так? Я не знав.

– Міс Ґрей була дуже люб’язна й залишилася, щоб допомогти мені з усім упоратися, – мовив Франклін. – Та, природно, вона воліла б отримати посаду в Лондоні.

Пуаро пильно глянув на них обох.

– Як же леді Кларк? – запитав він.

Я так захопився, оглядаючи рум’янець на щоках Тори Ґрей, що майже пропустив відповідь Кларка.

– Погано. Між іншим, мсьє Пуаро, я думав над тим, чи не могли б ви знайти час і поїхати в Девон провідати її. Перед моїм від’їздом вона висловила бажання побачитися з вами. Звісно, вона часто не може приймати відвідувачів і по кілька днів, але якби ви ризикнули… за мій рахунок, ясна річ.

– Безумовно, містере Кларк. Скажімо, післязавтра?

– Чудово. Я повідомлю медсестру, вона відрегулює знеболювальне відповідно до цього.

– Щодо вас, моє дитя, – мовив Пуаро, звертаючись до Мері, – гадаю, вам варто, можливо, попрацювати в Андовері. Спробуйте з дітьми.

– Із дітьми?

– Так. Діти не спілкуватимуться з чужинцями. Та вас знають на вулиці, де мешкала ваша тітка. Там гралося багато дітей. Вони могли помітити, хто заходив і виходив із крамниці вашої тітки.

– А як же міс Ґрей і я? – запитав Кларк. – Тобто якщо я не їхатиму в Бексгілл?

– Мсьє Пуаро, – мовила Тора, – що було на поштовому штампі третього листа?

– Патні, мадемуазель.

Вона, замислившись, промовила:

– SW 15, Патні, так?

– Як не дивно, газети надрукували правильно.

– Здається, це вказує на те, що Абеткар – із Лондона.

– Схоже на те, так.

– Комусь треба його витягти на поверхню, – сказав Кларк. – Мсьє Пуаро, а якби я написав оголошення… щось на кшталт: «Абеткарю. Терміново, Е. П. до вас наближається. Сотня за моє мовчання. XYZ»? Не так грубо, можливо, але ви розумієте, що я маю на увазі. Цим можна його викликати.

– Таке можливо… так.

– Може, спонукати його спробувати напасти на мене.

– Гадаю, це дуже небезпечно й нерозумно, – різко мовила Тора Ґрей.

– Що думаєте, Пуаро?

– Спробувати – не зашкодить. Сам я вважаю, що Абеткар – занадто хитрий, щоб на це відреагувати.

Пуаро ледь усміхнувся.

– Бачу, містере Кларк, ви досі, якщо можна так сказати, не образивши вас, ви досі хлопчур