Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

Дем'янко поглядав на молільників, намагаючись просто із цікавості розгадати, що спонукало кожного з них прийти сюди.

Бідно одягнена, худа бабуся, певно, безрадісна старість, самотність привели її в церкву…

Дві бистроокі веселі дівчини забігли в костьол подивитися на незвичне видовище…

Молода заплакана жінка в чорній сукні і чорній жалобній шалі сподівається пом'якшити молитвою горе від утрати близької людини…

Високий, стрункий дідусь з військовою виправкою. Релігія для нього — багаторічна звичка…

Товстогубий парубок, судячи з поведінки, дрібний злочинець…

Нарешті, проповідь скінчилась. Отець Іваньо зійшов з кафедри. Люди опустилися на коліна. Священик не поспішаючи осіняв їх широким хрестом. На Павлюка навіть не глянув. Він і Павлюк чудово розуміли один одного без слів і поглядів.

— За мною, — коротко скомандував Павлюк, коли отець Іваньо пішов у вівтар і молільники підвелися з колін. Він повів Дем'янка за колони, в боковий вівтар храму. Тут було темно, глухіше звучав спів хору.

Павлюк упевнено йшов у найвіддаленіший куток. Дем'янко помітив маленькі двері з кільцем замість ручки. Павлюк повернув кільце, натиснув на двері — вони відчинилися.

— Ідіть, — наказав Павлюк.

Вони опинились у вузькому, погано освітленому коридорі. Павлюк причинив за собою двері, і попрямував з Дем'янком довгим коридором. Увійшли в кімнату. Біля стола сидів Іваньо. Він уже встиг переодягтися в буденну скромну сутану. Не привітавшись, пильно подивився на Дем'янка. Той відчув, як мороз пішов поза шкірою. Здавалося, жодну, навіть найпотаємнішу думку не можна приховати від святого отця. Під час першої зустрічі з Іваньо Павлюк признався сам собі, що йому є чого повчитися у цього ксьондза. Про те саме подумав зараз і Дем'янко. Іваньо перевершував Павлюка не тільки хитрістю, нещадністю, їдкістю, а й розумом.

Якусь хвилину в кімнаті панувала гнітюча мовчанка, її порушив Іваньо.

— Хто це? — спитав він скрипучим, злим голосом, не відриваючи од Дем'янка холодних блакитних очей.

— Звати мене… — почав Дем'янко якомога спокійніше і теж дивлячись священикові прямо в очі, але Павлюк перебив його.

— Мій новий знайомий, якому я зобов'язаний порятунком…

І розповів про те, що сталося вночі, про минуле Дем'янка.

— Так, — голос Іваньо став трохи привітнішим, але погляд залишився підозріливим, недружелюбним. — Вчинок ваш похвальний… Ви віруючий?

— Бачите, святий отче… — запнувся молодий чоловік. — Воно, звичайно, віруючий, але взагалі, знаєте, війна…

— Треба вірити, — суворо сказав Іваньо. — Віра дає любов і ненависть… Підійдіть до мене.

Дем'янко виконав наказ.

— Сюди! — священик встав із стільця, підвів Дем'янка до стіни, на якій було прикріплене велике чорне розп'яття. Тіло Христа вигнулось на хресті в передсмертних корчах. — Повторюйте за мною… Перед лицем мого бога…

— … мого бога…

— Присягаюсь…

— Присягаюсь, — як луна, повторював Дем'янко. На мить йому стало моторошно від незвичної обстановки і незвичних слів. Присяга була короткою, вимагала цілковитої покори і лютої ненависті.

— … Смерть і вічна загибель на віки вічні, — з неповторною жорстокістю промовив Іваньо заключні слова присяги, що загрожувала відступникові страшною карою.

— … на віки вічні, — повторив Дем'янко.

— Пам'ятайте, — багатозначно сказав священик. Потім обернувся до мовчазного свідка цієї сцени — Павлюка — Ходімо в підземелля. Молодий чоловік залишиться нагорі, охоронятиме нас.

— Навіщо? — заперечив Павлюк. — Ми замкнемося зсередини і всі втрьох почнемо простукувати стіни.

— Дем'янко залишиться нагорі, — беззаперечним тоном повторив священик.

— Ну, як хочете, — знизав плечем Павлюк. — Не треба гаяти часу.

— Ви стоятимете тут, — сказав священик Дем'янкові, коли всі троє зупинились біля спуску в підземелля і Іваньо відімкнув двері. — Якщо в коридорі з'явиться хтось, дайте нам знати.

— Як? Крикнути? — спитав Дем'янко.

Священик вийняв з кишені маленький дзвіночок.

— Кинете його вниз по сходах, ми почуємо.

— А чи не краще мені бути біля входу в коридор? — заперечив Дем'янко.

— Для чого? — сердито запитав Іваньо.

— Коли прийдуть сторонні, я зустріну їх і зумію затримати, поки ви виберетеся з підземелля. А коли я залишусь тут, ви можете опинитись замкненими, як у пастці. Чи, може, з підземелля є ще вихід?

— Другого виходу немає, і ви, мабуть, таки маєте рацію… Зачекайте тут, — звернувся священик до Павлюка. — Я зараз повернуся.

Іваньо з Дем'янком пішли назад коридором. Іваньо показав на вузьке, як щілина, вікно.

— Звідси дуже добре видно всіх, хто з того боку підходить до дверей костьолу.

— Зрозуміло.

— А вас звідси ні бачити, ні чути не можна. Не відчиняйте дверей нікому, ні за яких обставин не виявляйте своєї присутності. Коли хто з'явиться, повідомте нас.

— Добре.

— Коли ми закінчимо, я вас покличу. Не відходьте од вікна.

— Добре.

Дем'янко притиснувся до стіни, не відриваючись дивився у вікно. А внизу, в підземеллі, говорили про нього.

— Не подобається він мені, — незадоволеним тоном зауважив Іваньо.

— Чому?

Іваньо дедалі більше починав дратувати Павлюка: священик тримався як старший, явно командував. Це злило Павлюка. Він вважав Іваньо за свого помічника і не хотів йому підкорятись.

— Я взяв його і я за нього відповідаю, — сказав Павлюк. — Нема чого вам у цю справу встрявати, святий отче.

— Я відповідаю за всі справи не менше, ніж ви, а може, й більше, — сердито заперечив священик.

— Більш, ніж я, неможливо — моя голова поставлена на карту, — знизав плечем Павлюк.

— А я, крім голови, рискую репутацією церкви!

— Ну, знаєте, — криво посміхнувся Павлюк. — Репутація вашої церкви серед місцевого населення за роки війни і без того…

— Не зважайте на слова мирян. Путі церкви доступні лише богові, — спокійно заперечив Іваньо.