Кров на снігу - Ю. Несбе
Спираючись на крило машини, я звівся на ноги, а тоді, похитуючись, дочвалав до вітрини крамниці. Я притулився обличчям до скла, яке приємним холодом остудило мені розпалене гарячкою чоло. Полиці та прилавки всередині купалися в мерехтінні пригашеного світла. Було запізно, крамниця була вже зачинена. Звісно, зачинена — було вже за північ. Навіть табличка висіла на дверях з повідомленням про те, що сьогодні зачиняємось раніше, ніж зазвичай: «23 грудня крамниця працює до 17.00 у зв’язку з обліком товарів».
Облік товарів. Ясна річ. За день до Різдва, до Святвечора, зрештою. Кінець року. Треба думати, найдоречніший час для таких справ.
У кутку, за короткою шеренгою візків, стояла різдвяна ялинка, маленька й зловісна. Але, хоч би яка вона була, назва її залишається незмінною — «різдвяна ялинка».
Не знаю, навіщо я туди приперся. Я міг доїхати до готелю і зняти там номер. Просто напроти квартири чоловіка, якого ми нещодавно впорали. І жінки, яка впорала мене. Ніхто не здогадався б шукати мене там. Я мав достатньо грошей на дві доби. Я міг би зранку зателефонувати Рибалці і попросити, щоб він перевів решту винагороди на мій банківський рахунок.
Я почув свій власний сміх.
Відчув, як тепла сльоза збігає по моїй щоці, побачив, як вона падає і провалюється в свіжий сніг.
Потім іще одна. Вона просто зникла.
Я зауважив своє коліно. Кров сочилася з нього через тканину штанів і крапала на сніг, утворюючи слизову плівку, на зразок яєчних білків. Я знав, що та кров теж пропаде. Розтане і зникне, так само як мої сльози. Але наразі вона лежала плівкою, червоною і драглистою. Я відчував, що моє мокре від поту волосся прилипло до скла вітрини. Ймовірно, я трохи запізно про це розповідаю, але, якщо я раніше не згадував, у мене довге, рідкувате, світле волосся і борода; я маю середній зріст і сині очі. В цілому, такий я на вигляд. Довге волосся і борода — це потенційна перевага: якщо трапиться забагато свідків, є можливість істотно і швидко змінити свою зовнішність. І саме ця можливість, ця потенційна перевага примерзала до вітрини, пускала коріння, як оті коралові рифи, що я повсякчас про них згадую. У будь-якому разі мені хотілося стати єдиним цілим з тією вітриною, перетворитись на скло, так само як безхребетні анемони у «Царстві тварин 5: Океан» по-справжньому перетворюються на кораловий риф, на якому вони живуть. Щоранку я мав би змогу дивитись на Марію, дивитись на неї цілий день, без того щоб вона бачила мене. Нашіптувати їй, як я її кохаю. Гукати, співати. Моїм єдиним бажанням тоді було просто зникнути — можливо, то було єдине, чого я насправді будь-коли прагнув. Зникнути, як мама, заспиртувавшись до стану невидимості. Терти, аж доки геть зітреться, видалиться. Де вона тепер? Я більше не пам’ятаю. Уже впродовж тривалого часу я не здатен пригадати. Мені було дивно, що ось я можу сказати, де мій батько, і не знаю, де моя мати, жінка, яка дала мені життя і дбала про те, щоб я жив далі? Чи справді була вона мертва і похована на цвинтарі Ріської церкви? Чи вона досі ще десь на цьому світі? Я знав, ясна річ, що питання полягає тільки в тому, щоб пригадати.
Я заплющив очі і притулився головою до вітрини. Цілковито розслабився. Це все втома. Я скоро пригадаю. Дуже скоро…
Мене огорнула темрява. Великий морок. Вона накрила мене широчезним чорним плащем, узяла мене в свої обійми.
Було так тихо, що я міг ясно почути м’яке клацання — звук, що долинув, як здавалося, від дверей поруч зі мною. Потім я почув кроки — знайоме накульгування. Кроки наблизились. Я не розплющував очі. Кроки зупинились.
— Улаве?
Я не відповів.
Вона підійшла ближче. Я відчув її долоню на своєму плечі.
— Що / Ти / Тут / Робиш.
Я розплющив очі. Побачив у вітрині її відображення — вона стояла позаду мене.
Я розтулив губи, але не зумів нічого вимовити.
— У / Тебе / Кровотеча.
Я кивнув. Яким чином вона опинилась тут і зараз, опівночі?
Авжеж.
Облік товарів.
— Твоя / Машина.
Я склав губи, щоб вимовити «так», але не спромігся на звук.
Вона кивнула, ніби на знак того, що зрозуміла; тоді взяла мою руку і закинула собі на плече.
— Ходімо.
Я, накульгуючи і спираючись на неї, на Марію, почалапав до машини. Дивно, що її кульгавість я зараз не помічав, ніби у неї враз вирівнялись ноги. Вона влаштувала мене на пасажирському сидінні, потім обійшла до водійського боку, де двері залишились відчинені. Вона нахилилась до мене і розірвала холошу на нозі — тканина розійшлась безгучно. Марія взяла пляшку мінеральної води зі своєї торбинки, відгвинтила ковпачок і налила води мені на стегно.
— Куля?
Я кивнув і подивився на своє стегно. Більше не боліло. А кульовий отвір був схожий на роззявлений риб’ячий рот. Марія скинула свій шарф і наказала мені підняти ногу. Тоді вона міцно обв’язала шарф навколо рани.
— Тримай / Пальці / Отут / Притискай / Міцно / Рану.
Вона обернула ключ, який весь цей час залишався в замку запалювання. Мотор завівся з м’яким приязним мурканням. Вона увімкнула задню передачу і від’їхала від ліхтарного стовпа. Виїхала на брук і рушила вулицею.
— Мій / Дядько / Хірург / Марсель / Мюріел.
«Мюріел». Таке саме прізвище, як у того наркомана.
Як вона і він могли мати дядька з тим самим?..
— Не / У / Лікарні, — озирнулась вона на мене. — У / Мене.
Я відкинувся потилицею на підголівник. Вона говорила не так, як розмовляють глухонімі. Вона вимовляла немодульовано й уривчасто, але не в такий спосіб, як ті, хто не вміє говорити, а радше як хтось, хто…
— Французи, — сказала вона. — Вибач / Я / Не / Люблю / Говорити / Норвезька.
Вона засміялась.
— Я / Радше/ Писати / Завжди / Так / Робити / Як / Дитина / Я / Просто /
