Кров на снігу - Ю. Несбе
Я гахнув кулаком по керму. Я вже бачив удалині блимання синіх ліхтариків, подібних до мерехтливої Полярної зірки в зимовому небі.
Нарешті! Я натиснув на газ. Відпустив зчеплення, і колеса, розбризкавши сніг, учепились шипованою гумою в кригу і швиргонули машину до церковних воріт.
Я проїхав кількасот метрів додолу між віллами і, розвернувши машину, рушив назад, у бік церкви, в темпі равлика. Я не дуже далеко від’їхав, коли побачив сині вогники в дзеркалі заднього огляду. Слухняно посигналивши поворотником, я з’їхав на узбіччя і повернув у під’їзну алею одного з особняків.
Дві машини поліції і одна швидкої допомоги проїхали вулицею. Вдалині я чув іще, принаймні, одну поліційну машину і залишився чекати. Роззирнувшись, я зрозумів, що вже бував тут раніше. Бісова холера! Машина стояла просто перед тим будинком, перед яким я упорав Бенжамена Гофмана.
У вікні вітальні виблискували різдвяні прикраси та пластикові рурки, що мали імітувати свічечки. Промінчик затишного сімейного життя освітлював сніговика в саду. Отже, хлопчик таки спромігся зліпити його.
Можливо йому татко трохи допоміг, і, може, вони здогадались застосувати воду. Сніговика зліпили за всіма правилами. З капелюхом на голові, він вишкірявся камінчиками-зубами і, розчепіривши кілки-руки, здавалося, хотів стиснути в обіймах весь цей гнилий світ, з усім паскудством, що в ньому відбувається.
Поліційна машина проїхала, я дав задній хід і, викотившись знову на шлях, рушив геть.
На щастя, поліційних машин більше не траплялось. Нікому було засікти «вольво», що відчайдушно намагається пересуватись нормально, однак їде якось інакше, не так, як їде решта автомобілів вулицями Осло напередодні свята, хоча ніхто й не спромігся б сформулювати конкретну відмінність — що саме не так.
Я припаркував машину поряд з телефонною будкою і вимкнув мотор. Одна холоша моїх штанів і чохол водійського сидіння просякли кров’ю, і здавалося, якесь лихе серце в моєму стегні випомповує назовні чорну тваринну кров, жертовну кров, сатанинську кров.
Коріна, з жаху, іще ширше розплющила свої, й без того великі, сині очі, коли я відчинив двері квартири і, похитуючись, став на порозі.
— Улаве! Боже милостивий! Що сталося?
— Справу зроблено.
Я захряснув за собою двері.
— Він… мертвий?
— Так.
Кімната почала повільно обертатись навколо мене. Як багато крові я насправді втратив? Два літри? Ні, я читав, що в нашому тілі від п’яти до шести літрів крові, і ми непритомніємо, коли втрачаємо істотно більше двадцяти відсотків цього об’єму. Що має становити приблизно… нехай йому!., менше від двох літрів, у кожному разі.
Я побачив її валізу на підлозі у вітальні. Вона упакувала свої речі, щоб летіти до Парижа, — ті самі, що вона взяла з собою з квартири чоловіка. Колишнього чоловіка. Я б, напевно, спакував забагато зайвого. Я ж раніше ніколи не бував далі Швеції. З мамою влітку, коли мені було чотирнадцять. Поїхали з сусідом, його машиною. У Гетеборзі, перш ніж ми пішли в парк атракціонів Лісеберг, він запитав мене, чи я не проти, щоб він підбив клинці до моєї мами. Ми з мамою повернулись додому наступного дня, потягом. Мама поплескала мене по щоці і сказала мені, що я її лицар — останній лицар, що залишився в цілому світі. Те, що мені в її голосі вчувалась нотка фальшу, було, ймовірно, пов’язано з тим, що мене взагалі збивав з пантелику збочений дорослий світ. Але, як я вже згадував, я цілковито глухий до музичних нюансів, я ніколи не здатен був відрізнити фальшиву ноту від чистої.
— Улаве, що у тебе на штанах? Це… кров?! Боже милосердний! Ти поранений? Що трапилось?
Вона стояла з таким ошелешеним і стурбованим виглядом, що я ладен був розсміятися. Вона скинула на мене підозріливим, майже сердитим оком.
— Що таке? По-твоєму, дуже кумедно, що ти тут спливаєш кров’ю, наче недорізаний підсвинок? Куди тебе поцілили?
— Тільки в стегно.
— «Тільки»? Улаве! Якщо куля зачепила артерію, з тебе скоро вся кров витече. Скидай свої штани і сідай на кухонний стілець.
Вона скинула пальто, в якому була, коли я прийшов, і пішла у ванну кімнату.
Вона вийшла звідти з бинтами, пластиром, йодом і рештою аптечки. — Я маю тебе зашити, — сказала вона.
— Гаразд, — погодився я, притулившись головою до муру, і заплющив очі.
Вона взялась до роботи, намагаючись очистити мою рану і зупинити кровотечу. Роблячи це, вона пояснювала, що може мене підлатати лише тимчасово, що куля залишилася десь там, у стегні, але зараз немає способу щось із цим вдіяти.
— Де ти навчилась цього? — запитав я.
— Цить, сиди спокійно, бо порушиш мені шви.
— Ти справжня медсестричка.
— Ти не перший, в кого вгатили кулю.
— Он як, — відгукнувся я тоном скоріше нейтральним, ніж запитальним.
Щодо запитань не було жодного поспіху — ми ще матимемо час на такого роду інтерв’ю. Я розплющив очі і подивився вниз на стягнуте у клубок волосся у неї на тімені — Коріна стояла переді мною на колінах. Я вдихнув її запах. Щось нове домішалось до нього, до милого запаху близької до мене Коріни, голої і пристрасної Коріни, до пахощів поту Коріни на моїй руці. Щось ледь відчутне, лише натяк на запах чогось… аміаку, можливо? Чогось ледь присутнього… але присутнього. Та звісно ж! То не від неї тягло, а від мене. Я відчував запах своєї власної рани. Я був уже інфікований, я вже починав гнити.
— Десь так, — сказала вона, відкушуючи нитку.
Я дивився на неї згори вниз. Блузка зісковзнула їй з одного плеча, і на шиї з одного боку видно було синець. Я не помічав його раніше. Але, напевне, це один з тих, що залишив їй Бенжамен Гофман. Мені кортіло запевнити її, що їй таке більше не загрожує, що ніколи ніхто не посміє пальцем її торкнутися. Але мить була не дуже для цього доречна. Не час запевнювати жінку, що вона з тобою в безпеці, коли вона саме намагається тебе залатати і врятувати від повного знекровлення.
Вона витерла кров вологим рушником і наклала мені на стегно пов’язку.
— Схоже, Улаве, у тебе висока температура. Тобі треба лягати в ліжко.
Вона стягла з мене куртку і сорочку. Здивовано подивилась на кольчугу.
— Що це?
— Залізо.
Допомігши мені скинути й це, вона пробігла пальцями по
