Кров на снігу - Ю. Несбе
Я поринув у світ марень.
Вона несла мене, перекинувши через плече, бігцем, розбризкуючи воду ногами. В мороці стояв запах каналізації, інфікованих ран, аміаку і парфумів. З вулиць над нами долинали звуки пострілів і крики, а через отвори каналізаційних люків просочувалися промені світла. Але вона була нестримною, сміливою і сильною. Сили у неї було за нас двох. І вона знала шлях назовні, бо вона вже тут бувала раніше. Так розгорталась історія. Вона зупинилась на розгалуженні каналізації, спустила мене на землю і сказала, що має піти роззирнутись довкола, але вона скоро повернеться. Я лежав горілиць, слухав, як навколо мене метушилися щури, і дивився на місяць через каналізаційний колодязь. На сітці згори висіли краплі води, обертаючись, переливаючись у місячному світлі. Жирні, червоні, блискучі краплини. Вони зривались, падали додолу, на мене. Вдаряли мене в груди. Проходили просто крізь кольчугу, туди, де моє серце. Тепла, холодна. Тепла, холодна. Запах…
Я розплющив очі.
Я вимовив її ім’я. Жодної відповіді.
— Коріно?
Я сів у ліжку. Пульсуючий біль у стегні. Я насилу перекинув ногу через край ліжка і увімкнув світло. Зістрибнув з ліжка. Моє стегно опухло так, що робилось моторошно. Можна було подумати, що вся ота кров, що витікала з нього, зосередилась під шкірою і пов’язками.
У місячному світлі я побачив її валізу на підлозі посеред вітальні. Але її пальта на кріслі вже не було. Я звівся на ноги і, кульгаючи, почвалав на кухню. Я витягнув шухляду і підняв лоток зі столовими приборами.
Аркуші паперу лежали на місці, у своєму конверті, недоторкані.
Я взяв конверт і підійшов до вікна. Термометр на зовнішньому боці скла свідчив: температура падає.
Я перевів погляд додолу, на вулицю.
Там була Коріна. Вона щойно вийшла, мабуть — на короткий час.
Вона стояла, скулившись у телефонній будці, спиною до вулиці, притискаючи слухавку до вуха.
Я помахав їй рукою, хоча знав, що вона не може мене бачити.
Холера! Як же болить стегно!
Нарешті вона повісила слухавку. Я зробив крок назад від вікна, так щоб не стояти у світлі. Вона вийшла з телефонної будки, і я бачив, як вона подивилась вгору, в мій бік. Я стояв геть нерухомо, і вона так само. Кілька сніжинок повисли у повітрі. Тоді вона рушила. Ставлячи ноги одну перед іншою, близько одна до одної. Як танцівниця на канаті. Вона перетнула вулицю в напрямку будинку. Я міг розрізнити її сліди на снігу. Котячі сліди. Задні лапи на одній лінії з передніми. В рідкому світлі вуличних ліхтарів край кожного сліду відкидав крихітну тінь. Не більшу за таку ось. Отакусіньку…
Коли вона крадькома увійшла назад, в квартиру, я лежав у ліжку із заплющеними очима.
Вона скинула своє пальто. Я сподівався, може, вона скине решту і ляже зі мною в ліжко. Я зачекав якийсь час. Нічого не відбулося. Що ж, як кажуть, «мідяки теж гроші». Оскільки тепер я знав, що вона не прийде і не понесе мене через колектори. Вона не наміряється рятувати мене. І ми не полетимо в Париж.
Замість лягти в ліжко, вона у темряві сіла на крісло.
Вона стежила. Вона очікувала.
— Як швидко він сюди дістанеться? — запитав я.
Я бачив, як вона сіпнулась у кріслі.
— Ти не спиш…
Я повторив питання.
— Хто, Улаве?
— Рибалка.
— Улаве, у тебе гарячка. Спробуй заснути.
— Ось кому ти щойно дзвонила з телефону-автомату.
— Улаве…
— Я просто хочу знати, скільки часу я маю.
Вона сиділа, похнюпивши голову, тож її обличчя було в тіні. Коли вона знову заговорила, у неї був геть інший, новий голос. Суворіший. Але навіть як на мої вуха, ноти лунали чистіше.
— Хвилин двадцять, гадаю.
— Гаразд.
— Як ти дізнався?..
— Аміак. Скат.
— Що??
— Запах аміаку, він чіпляється до шкіри після контакту зі скатом, особливо — від контакту з рибою до кулінарної обробки. Я десь читав: це відбувається тому, що скати накопичують сечову кислоту в своїй плоті, так само як акули. Втім, що я знаю?
Коріна подивилась на мене з відсутньою посмішкою.
— Я оцінила…
Знов пауза. Тоді:
— Улаве?
— Що?
— Нічого…
— …особистого?
— Точно.
Я відчував, як впинаються в шкіру шви. Рана смерділа запаленням, і з неї валив гній. Я поклав руку на стегно. Марлева пов’язка промокла. І водночас вона була туго напнута — іще багато гною мало вийти.
— То що ж тоді? — запитав я.
Вона зітхнула.
— Це щось міняє?
— Мені подобаються оповідки, — сказав я. — Я ще маю двадцять хвилин.
— Річ не в тобі, а в мені.
— То що ж воно за річ така?
— Так, що ж воно за річ така?
— Даніель Гофман помирав. Ти знала про це, правильно? І про те, що Бенжамен Гофман стане його наступником?
Вона знизала плечима.
— Тут ти мене маєш такою, яка я є.
— Такою, що дурить, кого треба дурити, і не терзається докорами сумління, тягнучись до грошей і влади?
Коріна різко підвелась і підійшла до вікна. Подивилась додолу, на вулицю. Запалила сигарету.
— За винятком твого припущення щодо браку докорів сумління, все більш-менш так і є, — сказала вона. Я прислухався. Стояла тиша. Я зрозумів, що вже за північ, що вже надходить переддень Різдва.
— Ти просто подзвонила йому? — запитав я.
— Я пішла до нього в крамницю.
— І він погодився прийняти тебе?
Я бачив силует її обличчя з витягнутими губами проти вікна, коли вона видихнула дим.
— Він чоловік. Такий самий, як решта чоловіків.
Я подумав про тіні за матовим склом. Синець у неї на шиї. Він був свіжий. Наскільки сліпим можна бути? Побої. Рабська покора. Приниження. У такий спосіб вона цього жадала.
— Рибалка одружений. Що ж він тобі запропонував?
Вона стенула плечима.
— Нічого. Наразі. Але він запропонує.
Її правда. Проти вроди не попреш.
— У тебе був такий вражений вигляд, коли я повернувся додому, не тому,
