Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Чоловік зі шрамом злякано крякнув, упав навкарачки і випустив пістолет. Ліон зімкнув руки на його горлі, схопивши своєю однією рукою за зап’ястя іншої, і щосили потягнув назад. Незнайомець, зігнувшись, підняв Ліона на спині. Той лише стиснув руки сильніше. Ще якусь хвилину не розривати рук — і противник відключиться. Але це було простіше сказати, ніж зробити. Ед наче намагався втримати дикого кота. Чоловік зі шрамом вдарив Ліона до стіни, відскочив, випрямився і гепнув знову.

Ліон відчув, як тріснули його ребра, але, зціпивши зуби, продовжував стискати руки.

Чоловік зі шрамом спробував запхати пальці детективові в очі, але той, відчувши небезпеку, встиг відвернути голову. Супротивникові вдалося лише спіймати його за вухо, але він так крутонув ним, що раптовий гострий біль вибухнув у скронях Ліона, а в очах потемніло. Він осів вперед, штовхаючи чоловіка зі шрамом на коліна і намагаючись змусити його відпустити вухо, аби руками захистити обличчя від удару об асфальт.

Ед вдарив коліном супротивника у спину і ще сильніше зімкнув руки на його шиї. Раптом чоловік зі шрамом обм’як і розпластався на землі. Ліон стискав руки ще дві чи три секунди, а тоді полегшено зітхнув та відступив. Чоловік зі шрамом не ворушився.

Детектив оглянув провулок, чи, бува, там не з’явився товстун, тоді знайшов пістолет свого нападника і побіг по дівчину. Закинувши її на плече, рушив до відчинених дверей. Наблизившись до них, притиснувся ближче до стіни, спрямував пістолет на двері й зазирнув у напівтемний коридор. Там нікого не було.

Минувши двері, він попрямував до кінця провулка, поки не вийшов до центральної дороги. Тут зупинився, не виходячи на світло, й виглянув на темну і безлюдну вулицю.

«Цікаво, — подумав Ед, — як мені нести цю дівчину по Істерн стріт?»

Він озирнувся, розмірковуючи, чи чоловік зі шрамом уже очуняв. Часу на роздуми не було. Треба якось дістатися до таксі та, чорт забирай, нарешті вибратися з цього району.

Дівчина почала ворушитись і стогнати. Ліон ніс її, поки не вийшов на Істерн стріт, а тоді поставив на ноги та спер на стіну. Коліна дівчини підігнулись, і вона б упала, якби її вчасно не притримав Ед.

Струсонувши Мей і давши легенького ляпасу, він сказав:

— Давай, отямлюйся.

Дівчина розплющила очі, глянула на нього і знову заплющила. Він струсонув її ще раз.

— Ну, давай. Нам необхідно пройтися. Прокидайся.

— Не хочу проходитися, — пробубніла. — Хочу спати.

Ед відпустив її, але дівчина, падаючи, вчепилась у нього руками.

— Що сталося? Де я?

— Ти п’яна, мала. Я веду тебе додому. Ти ж не хочеш, аби я ніс тебе на руках, правда ж?

Обійнявши Мей, він повів її уперед. Дівчина похитувалася, добряче опираючись на плече супутника.

Ліон побачив автомобіль, на якому приїхали ті двоє, недалеко від будинку номер 23, і перейшов на інший бік вулиці.

— Хочу прилягти, — раптом бовкнула дівуля. — Я втомилася й не зроблю більше і кроку.

— Зробиш. Тут недалеко, — підбадьорливо мовив Ліон. — Ходімо, ти ще непогано перебираєш ногами.

Дівчина сіла на бордюр так швидко, що він не встиг її зупинити.

— Я буду сидіти тут, — заявила впевнено Мей.

Перехожий виринув із темряви так раптово, ніби з’явився нізвідки. Він глянув на дівчину, яка сиділа на тротуарі, підозріло зиркнув на Ліона і знову пірнув у темряву, неначе розчинився у повітрі. Детектив помахав капелюхом перед власним обличчям — він уже давно не потрапляв у такі неприємні ситуації.

— Вставай, — Ліон нахилився до дівчини, — не сиди на холодному асфальті, бо ще застудиш собі одне місце.

— А тобі яке діло, — відрізала вона грубо. — Сидітиму, де хочу.

— Ну давай, мала, — благав Ед. — Ти виглядаєш там такою жалюгідно.

— Це не ти мене недавно вдарив? — зиркнула на нього дівчина.

— Вдарив таку красуню? Як би я міг... — відповів Ліон. — Ну, вставай. Ти ж хочеш додому, правда? — узявши її попід руки, він підняв на ноги.

— Мій дім он там, — вказала Мей на будинок 23. — Ти тягнеш мене не туди.

— Хочу купити тобі випити, — швидко змінив тему Ед. — Щось гаряче і холодне одночасно, з такою перчинкою на дні, що тобі аж дим вухами піде. Хочеш таке скуштувати?

— Це що, якийсь новий коктейль? — зацікавилася Мей.

— Вони заливають перчинку і підпалюють, — сказав Ліон. — Це новинка, ти ніде такого не знайдеш. Давай, ходімо, поки цей бар ще відчинений.

Дівчина рушила, опираючись на його руку, і Ліон швидко повів її вулицею вниз, час від часу озираючись, чи ніхто їх не переслідує. Мей раптом смикнулася й зупинилася.

— Ну що іще? — нетерпляче запитав детектив. — Залишилося кілька кроків...

— Я от подумала: а ти хто? Я тебе не знаю. Чи знаю?

— Ти що, забула? — бадьоро сказав Ліон. — Я Ед. Пам’ятаєш? Я той, хто збирається купити тобі випити.

— Ага, — дівчина кивнула і всміхнулася. — Я згадала, Еде. Ну, і де ця твоя випивка?

— У барі, — узявши її за руку, він потягнув далі. — Ходімо, солоденька. Ще кілька кроків.

Вони зайшли за кут, і Ліон полегшено зітхнув, побачивши таксі. Водій прогулювався навколо автомобіля, жуючи сендвіч, яким і помахав Ліону.

— Я вже збирався їхати, — сказав водій. — Знайшов собі подружку?

Дівчина витріщилася на водія.

— А це що за перець? — запитала білявка, повернувшись до Ліона.

— Це Сем, — пояснив детектив. — Пам’ятаєш Сема? Він завезе нас у бар, де на тебе чекає обіцяна випивка.

— О! Ти нічого не говорив про Сема, — насупилась дівчина. — Привіт, Семе. Де та випивка, яку Ед хоче мені купити?

Водій нахмурився.

— Я не Сем, — буркнув він. — Я Джордж. А хто такий Сем?

— Забудь, — нетерпляче мовив Ліон. — Сем, Джордж, яка збіса різниця. Давайте прокатаємося всі разом, — він відчинив дверцята машини і взяв дівчину за руку. — Заскакуй, солоденька. Трохи прокатаємося.

Дівчина відштовхнула його та відскочила назад.

— О ні! Я не така