Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Шерман відчинив двері офісу, увімкнув світло і відійшов убік, пропускаючи Інгліша.

— Прошу, проходьте, містере Інгліш.

Нік увійшов у багато вмебльований хол. Шерман зачинив двері, повісив капелюх на гачок, пригладив білою рукою намащене гелем волосся і пройшов у кімнату.

Натиснувши на вмикач, він жестом запросив гостя заходити.

Інгліша важко було вразити, але він застиг від подиву, оглядаючись навколо. Чимала кімната вражала відчуттям простору. Нічим не покрита полірована підлога, здавалося, була величезною, поки не впиралась у довгу чорну оксамитову портьєру, що прикривала вікно. Білосніжний кований диван і такі ж білі два ковані крісла ніби губилися в цьому безмежному просторі. У ніші біля вікна стояв малий кабінетний рояль. У великому каміні горіло, потріскуючи, яскраве полум’я, а навпроти стояв шестифутовий підсвічник з електричними лампочками, що заміняли свічки. На стіні висіла повнорозмірна копія скульптури П’єти, першого шедевра Мікеланджело, оригінал якої був у соборі Святого Петра в Римі. Стіни кімнати були покриті оксамитовими шпалерами. Інгліш не міг відвести погляду від П’єти, вражаюче білої на фоні чорного оксамиту.

Слабкий запах ладану та приховане освітлення трохи нагадували склеп. Інгліш відчув погляд Шермана і швидко себе опанував.

— Ви мали б оцінити кімнату, містере Інгліш, — сказав Шерман, підходячи до вогню. — Принаймні вона оригінальна, правда ж? Звичайно, не всі змогли б тут жити, але ж я — не всі.

— Мушу з вами погодитися, — сухо мовив Нік. — Чудова скульптура.

— Чудова копія, — відповів Шерман і дістав із кишені пачку жувальних гумок. Інгліш звернув увагу на обгортку — точнісінько таку, яка була у його шухляді. — Її створив молодий італійський студент. Він дуже добре вловив настрій Мікеланджело, а це — одна з кращих його робіт. Єдина скульптура, котру він підписав. Якщо глянете ближче, зможете побачити ім’я, викарбуване на поясі Богородиці. Ви цікавитеся мистецтвом, містере Інгліш?

— Я можу оцінити мистецтво, — відповів Нік, махнувши рукою в бік П’єти, — але не можу сказати, що мистецтво справді мене цікавить. Не мав іще змоги це з’ясувати... Не хочу вас затримувати, тому запитаю прямо: 17-го цього місяця ви заходили в агенцію новин за адресою 1356 Сьома стріт?

Шерман повільно розгорнув жувальну гумку, не відводячи беземоційного погляду від гостя.

— Здається, заходив, — протягнув він. — Не впевнений, що саме 17-го, але точно цього тижня. А чому вас це цікавить?

— Є причина, — відповів Інгліш. — Ви були там десь о десятій п’ятнадцять?

— Можливо. Я не дивився, котра година.

— У цей час мій брат звів рахунки із життям. Він застрелився.

Шерман здивовано підняв брови.

— Мені дуже шкода, — діставши жувальну гумку, чоловік поклав її до рота. — Перепрошую.

— Ви чули постріл?

— Отже, то був постріл, — похитав головою Шерман. — Я чув щось подібне на постріл, але вирішив, що це звук автомобіля.

— Де ви були у той момент?

— Піднімався на ліфті.

— Ви бачили когось на шостому поверсі? Можливо, хтось виходив з офісу мого брата?

— Офіс вашого брата був на шостому поверсі? — перепитав Шерман. — Там детективна агенція й агенція новин, якщо я не помиляюся. А де був офіс вашого брата?

— Його офіс — детективна агенція.

Щелепи Шермана ритмічно зарухалися.

— Справді? Цікаво. Я й гадки не мав, що ваш брат був детективом, — його тон ніби давав зрозуміти, що йому навіть гидко вимовляти це слово.

— Ви бачили когось біля офісу мого брата? — повторив Інгліш.

Шерман наморщив лоб.

— Дайте подумати... Так! Я бачив жінку. Жінку, одягнену в чорно-білі тони. Я ще подумав: несподіване чуття стилю для «такої» жінки, — він наголосив на слові «такої».

Нік беземоційно запитав:

— Якої це — «такої», містере Шерман?

Той усміхнувся.

— Ну, я б сказав — легковажної, можливо, трохи вульгарної. Один із моїх друзів, без сумніву, висловився б — повії.

Інгліш подивився на нього важким поглядом і запитав:

— Ця жінка була у коридорі, коли ви вийшли з ліфта?

— Саме так. І вона йшла від детективної агенції до сходів.

— А ще когось ви бачили?

— Ні.

— Скільки часу минуло від пострілу до того, як ви побачили жінку?

— Секунд п’ять чи шість.

— Що ж, дякую, — Нік раптом зрозумів, до чого хилить Шерман. — Не смію вас більше затримувати. Ще раз дякую.

— Нема за що. Я гадав, що ваш брат учинив самогубство, містере Інгліш.

— Я так і сказав, — коротко відповів той.

— Справді, ви так і сказали. Але ж робота детектива небезпечна. Я читав у книгах. Могло бути так, що ваш брат довідався таємницю цієї жінки і вона застрелила його, аби цього ніхто не дізнався.

Нік похмуро всміхнувся.

— Мій брат застрелився сам, містере Шерман.

Чоловік у коричневому кивнув.

— Звичайно, звичайно. Я просто дозволив уяві трохи розгулятися. Але ж трапляються випадки, коли вбивство підлаштовують під самогубство. І це вводить в оману поліцію. Зрозумійте мене правильно: я не говорю зараз про ваш випадок, ви ж упевнені, що це самогубство. Але якби ви не були так упевнені, містере Інгліш, то, думаю, мені довелося б повідомити поліцію про жінку, яку я бачив. Це — мій обов’язок громадянина, хіба ні?

— Нема жодних сумнівів, що мій брат застрелився, — тихо повторив Нік.

Шерман глянув на нього, його щелепи продовжували рухатися. Він приємно всміхнувся.

— Що ж, вам краще знати, містере Інгліш. Але цікаво, що вона робила в офісі вашого брата. Напевне, була у його кабінеті, коли він застрелився.

Нік стиснув зуби.

— Коли ви її побачили, чи виглядала вона хоч трохи знервованою? — запитав він.

— Не впевнений. Вона поспішала, ніби втікала. Ви точно впевнені, містере Інгліш, що вашого брата не вбили?

— Я точно впевнений.

Шерман знову кивнув.

— Звичайно, цю жінку буде неважко знайти, — продовжив він. — Мені здається, вона працює в якомусь нічному клубі. Можливо, співає, — він пригладив волосся і раптом став ніби задерикуватим хлопчиськом, усміхнувшись до гостя. — Я митець, містере Інгліш. Ви, напевно, не знаєте, але я — досвідчений художник. Намалювати портрет цієї жінки і передати його поліції для мене не проблема. Як гадаєте, мені