Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Інгліш погладив підборіддя, його очі напружилися.

— Отже, сумнівів більше нема, — мовив він сам до себе, — Роя таки вбили.

Джулія заплющила очі.

— Ти бачила когось чи, може, щось чула, поки була там? — продовжив Інгліш, дивлячись на коханку.

— Нічого такого... Хіба що телетайпи в офісі, котрий далі по коридору. Вони так шумлять...

— Отже, хтось його застрелив, а грошей не знайшли, — підсумував Інгліш. — Самі вони зникнути не могли, значить, хтось їх забрав.

— Хто ж це міг зробити, Ніку? — спитала жінка, і її очі наповнилися страхом.

— З’ясовуємо, — Інгліш кинув недопалок у вогонь. — Тобі нема чого перейматися, Джуліє. Про тебе ніхто не знає і не дізнається. Можеш забути про те, що ти колись ходила до того офісу.

— Але якщо його хтось вбив, то треба повідомити в поліцію?

— Якщо вилізе, що Рой займався шантажем, мені кінець, — майже прошепотів Інгліш. — Я й слова не скажу копам. Не збираюся виконувати їхньої роботи. Нехай моя людина знайде вбивцю, а вже тоді вирішимо, що з цим робити. Повторюю, тобі нема чого хвилюватися, — він узяв жінку за руку. — А зараз я мушу йти. Відпочинь, прийми ванну. Зустрінемося завтра, може, нарешті виберемось у кіно.

— Добре, Ніку.

Вона піднялась і пройшла за Ніком у хол. Поки Інгліш одягав пальто, Джулія стояла поруч, спостерігаючи за ним неспокійним поглядом.

— Ніку, а чи не буде краще, якщо і ти забудеш про це все? Невже тобі потрібно полювати за тим чоловіком? Ти ж не зможеш здати його в поліцію, бо він розповість їм про Роя.

Інгліш усміхнувся до неї.

— Не забивай цим своєї милої голівоньки. Спочатку його треба знайти. Рой, може, і був покидьком, але він був моїм братом, і його вбивство нікому не зійде з рук. Я подумаю, як відплатити вбивці, коли ми його знайдемо. До зустрічі, — він поцілував коханку і погладив її по стегну. — Не хвилюйся.

Нік спустився до входу, де на нього вже чекав Чак.

— Завези мене додому, — сказав Інгліш і сів у машину.

Поки Чак мчав темними вулицями, Нік нерухомо сидів, обдумуючи події нинішнього дня. Піднявшись до квартири, він віддав пальто гувернантці й запитав:

— Мене хтось шукав?

— Ні, сер.

— І жодних дзвінків?

— Ні, сер.

Кивнувши, чоловік пройшов у розкішно вмебльований робочий кабінет, умостився за стіл, запалив сигару і сидів отак у задумі кілька хвилин, а тоді взяв слухавку.

— З’єднайте мене з капітаном поліції О’Браєном, поліцейське управління Бостона, — попросив він телефоністку. — Можете не поспішати.

— Так, містере Інгліш.

Він поклав слухавку, піднявся і почав повільно ходити туди-сюди кімнатою. За кілька хвилин задзвонив телефон.

— Містер Інгліш слухає.

— Так-так-так, привіт незнайомцям... — прогудів О’Браєн на тому кінці дроту.

— Привіт, Томе. Як справи?

— Не жаліюсь. А в тебе?

— І я ще дихаю. Думав, ти будеш на боксерському поєдинку. Чому не прийшов?

— Ну, ти ж розумієш... Маю пару вбивств, які треба розслідувати, — робота, чорти б її забрали. Радий, що твій боєць переміг. Чув, бій видався на славу.

— Ага, на славу. Слухай, Томе, мені потрібна інформація.

— Без проблем, містере Інгліш.

— Років вісім тому дівчина на ім’я Джулія Клер була заарештована за крадіжку грошей у жінки, в якої вона винаймала кімнату. Після цього тиждень провела у в’язниці. Можеш це перевірити?

— Можу, — відповів О’Браєн. — Дай мені три хвилини.

Інгліш сів на край столу, похитуючи ногою і задумливо спостерігаючи, як дим від сигари підіймається біля його обличчя.

О’Браєну вистачило двох хвилин.

— Такої дівчини не затримували, містере Інгліш. Жодних записів.

Обличчя Ніка напружилося.

— А взагалі є будь-які записи про дівчат, заарештованих за подібний злочин у той період?

— Зараз гляну, — пообіцяв О’Браєн, і цього разу пауза була значно довшою. Нарешті він озвався: — Доріс Каспері провела тиждень у в’язниці, вона намагалася вкрасти щось у магазині місяць до того.

Інгліш згадав, як Джулія одного разу говорила, що винаймала кімнату разом із дівчиною на ім’я Доріс Каспері. Він мав добру пам’ять на імена.

— Джулія Клер була свідком захисту, — продовжив О’Браєн, — але не співучасником.

— Дякую, О’Браєне! Напевно, щось наплутали у моїх записах, — мовив Інгліш. — Не забудь заскочити, як будеш у нас. До зустрічі!

Він поклав слухавку і, нахмурившись, втупився у килим. Коли Джулія розповідала про крадіжку, Інглішу здалося, що вона брехала, а тепер він знав це напевне.

— Цікаво, куди ти влипла насправді, Джуліє, — тихо мовив він, продовжуючи колувати кімнатою.

Розділ четвертий

1

Ед Ліон вибіг на дорогу і свиснув до таксі, що проїжджало повз.

— 23 Істерн стріт, — гаркнув він, заскакуючи в автомобіль. — Погнали.

— Добре, друже, — водій так швидко рвонув з місця, що Ліон злетів із сидіння.

— Ти що, хочеш зламати мою трикляту шию?! — заверещав Ліон, намагаючись знову вмоститися.

— Бос сказав — погнали, значить — погнали, — відрізав водій, пришпоривши свого залізного коня крізь темні вулиці.

Наступні десять хвилин детектив сидів, притримуючи руками живіт, аби з нього не вивалилися усі нутрощі. Він уже сто разів пошкодував, що сказав водієві поспішати. Але коли той заїхав у район Уорд, з його вузькими провулками, овочевими кіосками і натовпом, що безцільно тиняється поміж них, таксист мусів зменшити швидкість і повзти, як черепаха.

— Якщо ти справді поспішаєш... — раптом мовив він, — Там попереду є провулок, що впирається в Істерн стріт. Можу закластися — пішки дійдеш швидше.

— Думаєш, я ловив би таксі, якби хотів пройтися? — відповів Ліон, згадавши слова Інгліша, що Хеннесі був убитий у якомусь провулку. — Їдемо далі, і пильнуй, не задави нікого.

— Та я б усіх цих бовдурів передавив, — буркнув водій і почав щосили сигналити.

Ліон припалив сигарету. Звичайно, Інгліш сказав правильно: треба знайти цю Мітчел і десь її заховати, але говорити — то не плуга пхати. Дівчина ж може подумати, що він хоче її викрасти, і верещатиме, як недорізана.

Ліон скривився і сповз на край сидіння.

— Далеко ще?