Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Ліон обережно виглянув з-за баків. Перелякана дівчина бігла вулицею вниз, і він кинувся за нею.

Люди почали виглядати з вікон і виходити на балкони.

Двоє чоловіків, вийшовши з будинку, накинулися на Еда і повалили його.

— Ану відпустіть! — закричав детектив, намагаючись вирватися. — Я мушу зупинити ту дівчину.

— Спершу зачекаємо на поліцію, — вигукнув один із чоловіків, вчепившись у Ліона. Інший, невисокий, у сорочці з короткими рукавами, намагався втримати ліву руку Ліона. Ед відкинув його і врізав кулаком іншому в обличчя, зваливши того на асфальт. Тоді піднявся на ноги і рвонув за дівчиною, але вона кудись зникла. Довга, погано освітлена вулиця тепер була безлюдна.

Мей наосліп бігла до провулка, що виводив до чорного входу в будинок номер 23. Задихаючись, вона заскочила у провулок, її єдиним бажанням було зачинитись у своїй квартирі й заховатися під ковдру.

Провулок був темний і вузький, мов довгий чорний тунель. За двадцять ярдів вона раптом зупинилась, а серце втекло у п’ятки. Темрява ніби зімкнулася над нею. Дівчина сперлася на стіну, надто налякана, аби бігти далі. Страх паралізував її, вона не могла навіть кричати. Щось поблизу заворушилося, і вона почала з острахом вдивлятись у темряву, поки серце немов намагалося вистрибнути з грудей.

— Я чекав на тебе, Мей, — несподівано прошепотів їй у вухо чоловічий голос, і дівчина відчула теплий, солодкуватий від жувальної гумки подих.

— Я знав, що ти підеш цим шляхом. І чекав, — рука виринула з темряви й ніжно узяла дівчину за зап’ястя. — Ми хочемо, щоб ти мовчала, Мей, — продовжив голос. — Ти знаєш занадто багато. Я наказав Пену і Фету заткнути твій красивий ротик, але вони тут такого накоїли... Що ж, зроблю усе сам.

Мей раптом відчула жахливий біль у грудях і схопилася за руку незнайомця. У ній було щось тверде, що виростало ніби з її тіла.

— Що ти зі мною зробив? — прохрипіла відчайдушно дівчина, намагаючись відштовхнути його руку подалі. — Що ти зробив?

Її руки раптом обхопили холодне, зі слонової кістки, руків’я ножа, і Мей із жахом зрозуміла, що лезо — в її тілі. Дівчина повалилася на стіну, піт градом стікав з обличчя, а коліна підкосилися, поки біль заповнював усе тіло. Вона так і стояла, тримаючись за руків’я, і тихенько плакала, відчуваючи, як життя повільно її покидає.

3

Нік Інгліш усе ще міряв кроками кімнату, коли увійшов Ед Ліон і розлігся у кріслі, зсунувши капелюх на маківку.

— Ну й вечір! — вигукнув він. — Маєш щось випити?

Інгліш підійшов до секретера і налив дві великі склянки віскі.

— Де дівчина? — запитав Нік, поставивши випивку на стіл.

— Напевно, уже у морзі або по дорозі туди, — відповів Ліон, узявши склянку й одним ковтком осушивши її наполовину. — Бідне дитя... — він поставив склянку і скривився.

— Хочеш сказати, що вона мертва?

— Так, без варіантів. Хтось устромив їй ніж у живіт, — і Ліон розповів бізнесмену нещодавні події.

Інгліш слухав, закуривши та втупившись в аркуші паперу, розкидані на столі, не пропускаючи жодного слова.

— Хтось чекав на неї у провулку, — зробив висновок детектив. — Я чув її крик, але коли прибіг туди, то було вже запізно. Хтось нещасну зарізав. Ніж забрав, але залишив дещо значно важливіше, — він дістав із кишені папірець і поклав його на стіл. — Це — обгортка жувальної гумки.

Інгліш узяв її, глянувши Ліону в очі.

— Це може й нічого не означати.

— Я впевнений, що її залишив убивця. Обгортка лежала на дівчині. Думаю, чоловік у коричневому костюмі шаленіє завжди, коли когось убиває, і жує гумку для заспокоєння.

Інгліш обережно сховав обгортку в шухляду.

— А потім?

— Потім набігли копи, які могли запідозрити мене у вбивстві, тому мені треба було вшиватися. Я втік у провулок, переліз через стіну та спіймав таксі. Доїхав до Сентрал авеню, а тоді прийшов сюди.

Нік кивнув.

— Як гадаєш, вони спіймали чоловіка зі шрамом?

— Можливо.

— А що з товстуном?

— Думаю, він мертвий. Я поцілив йому в живіт, і це не надто потішило бідолаху, коли я бачив його востаннє.

— Схоже, що працює ціла банда, хіба ні?

— Я теж так вважаю. Любитель жувальної гумки може бути у них за старшого.

— Якщо це Шерман, то бос точно він, — похмуро кинув Інгліш. — Рой був завжди на побігеньках, йому не під силу організувати такий бізнес.

— Якщо Шерман і є тим, кого ми шукаємо, то що будемо робити? Здамо поліції — і Роя виведуть на чисту воду.

— Твоя правда, — сказав Нік за якийсь час, а тоді підвівся. — Йди виспись, Еде. Мені треба подумати. Завдання для тебе матиму завтра.

— Добре, — погодився Ліон, допив віскі й піднявся. — На жаль, я не простежив, куди тягнуться дроти від мікрофона. Займуся цим завтра увечері.

Інгліш провів його до дверей.

— Я поговорю з Моріллі. Товстун, можливо, був у їхній базі.

— Тільки обережно, — попередив Ліон, — щоб Моріллі не зіставив мого портрета і твоїх запитань. Водій таксі мене добре запам’ятав.

— Не переймайся, — Нік відчинив двері.

Ед вийшов у коридор.

Молодявий чоловік у хорошому коричневому костюмі й капелюсі, насунутому на самі очі, якраз виходив із ліфта. Він зиркнув на Ліона й Інгліша і попрямував до дверей у кінці коридору. Біла шовкова хустинка стирчала з-під рукава його сорочки.

— Містер Шерман? — неголосно запитав Нік.

Чоловік у коричневому костюмі зупинився. Його бурштинового кольору очі з великими зіницями здивували Ліона своєю байдужістю.

— Що? А, так, я містер Шерман, — відповів той. Його низький голос лунав, наче музика. Він усміхнувся до Інгліша, показавши малі, рівні та дуже білі зуби. — Ви щось хотіли? Нік Інгліш, якщо я не помиляюся?

— Ти йди, Еде, — прошепотів Інгліш. — Побачимося завтра, — і він підійшов до Шермана. — Я б хотів поговорити з вами. Сподіваюся, ви зможете приділити мені хвилинку?

— Буду радий, якщо ви зайдете до мене, — сказав Шерман. — Я очікую на телефонний дзвінок.

— Звичайно, — Інгліш зачинив свої двері і пройшов коридором до офісу Шермана.