Офіцер із Стрийського парку - Андрій Анатолійович Кокотюха
А сьогодні у «Сан-Сусі» Клим опинився один проти всіх. Почнися бійка — ніхто б не втрутився.
Зараз кожен сам за себе.
— Вдало навідалися? Знайшли того, хто потрібен?
— Пан Лінецький там був, — кивнув Клим. — Чи вдало сходив? Мабуть, так.
— Дізналися щось важливе?
Віко сіпнулся.
— Ані йому, ані іншому товариству розмова про Яблонського не сподобалася.
— Я бачив. Не до вподоби — м’яко сказано.
Кошовий торкнувся віка пальцем.
— Я так і не втяв, Шацький, для чого ви туди зайшли.
— Ви затрималися надто довго. Вирішив перевірити.
— Навпаки, я міг би бути в кафе ще довше. Аби розмова пішла.
— Я змерз.
— Вам не вперше мерзнути на вулиці.
— Гаразд, — зітхнув Йозеф. — Там є бар. Сам би ніколи не наважився переступити поріг. Ви все одно всередині. Я — з вами.
— Тобто вам припекло випити?
— Каюся, пане Кошовий. Маю за собою такий гріх. Ви маєте розуміти — після загибелі Шмуля...
— Пусте, — відмахнувся Клим. — Не захоплюйтесь, на вас тепер пані Естер і діти.
— Двоє з них не такі вже діти! — це прозвучало несподівано різко. — Особливо Рива!
— Що таке з вами?
— Нічого особливого. Перепрошую, — Шацький збавив тон. — Важко тримати себе в руках. Мене вдома ніхто не слухає. Прошу Естер не ходити щодня на цвинтар, — жодної реакції, у відповідь просто мовчить. Рива її супроводжує, вони ніби змовилися. В обох все валиться з рук. Дійшло до того, що до нас почала ходити дружина Лапідуса, підгодовувати Іду з Даніелем. Коли було, щоб ми жебрали, особливо — в Лапідусів?
— Ви ж нічим не можете допомогти. Замість того, аби крутитися біля мене, нехай ваша присутність поруч цими днями доречна, ви б могли бути з родиною. Й самі дбати про неї.
— Але я не годен! Я не можу там бути! Я вмер для них, пане Кошовий!
— Та не мололи б дурниць.
— То не дурниця! Так, як раніше, вже не буде!
— Не лише для вас.
— А пощо мені хтось інший! Ціле місто, ціла країна, цілий світ! Пане Кошовий, руйнується порядок, до якого я звикав двадцять два роки! Рівно стільки, скільки прожив на світі мій Шмуль, мій первісток, моя надія! Я не знаю, як жити далі!
Кошовий поклав руку йому на плече, легенько стис.
— Пані Естер відчуває й переживає те ж саме. Як і діти. Вони не готувалися до наглої смерті Шмуля. До такого ніхто ніколи не готовий. У дружини — така скорбота, у вас вона проявляється інакше. Ви з нею, Шацький, у різний спосіб не находите собі місця.
— Дякую, — Йозеф поволі заспокоювався і, здавалося, зменшувався на очах, хоча перед тим наче виростав, виглядаючи вищим від себе нинішнього на голову. — Ви пояснили мій стан. Та від цього не стає легше. Вибачте, я не мав права показувати слабкість. Зараз вам не до того.
— Хто, як не я, вислухає вас. Усе гаразд, — Клим забрав руку. — Даруйте тепер ви, мені справді треба спробувати довести до кінця справу, за яку взявся.
— Думаєте, вам вдасться? Все ж намацали слід?
— Не знаю, — він зітхнув. — Швидше, ще більше заплутався.
— Прошу?
Кошовий зосередився, повернувся до свого.
— Лінецький розгнівався, коли я при всіх натякнув та його можливу причетність до вбивства. Точніше, натяк зрозумів лише він. Навряд чи хтось ще вловив, інші просто напали на мене з солідарності. Поява чужих, особливо — таких, як я, не вітається тим товариством, навіть якби я стояв мовчки. Але я й хотів чогось подібного. Не думав, що поляк піде на відверту розмову зі мною.
— Значить, він винен, — відрізав Шацький. — Я за десять років звик довіряти вашим висновкам.
— І маєте знати: я часто помилявся.
— Не тепер.
— Чому ви впевнені? Ви ж навіть не знаєте, про що мова!
— По дорозі сюди ви мені розказали. Той Яблонський витратив на щось грубі гроші, за які відповідав Лінецький. Ганьба. Пани офіцери за таке вбивають.
— Чому ж, коли так, Лінецький не спорожнив гаманець своєї жертви?
— Пане Кошовий, повірте: часом повертається так, що гроші перестають важити. Зведення рахунків, помста...
— Все мудро кажете, я готовий погодитися. Проте, — Клим втримав паузу, старанно обдумуючи наступну фразу, призначену не так Йозефу, як собі, — саме фінанси їх посварили. Якщо нестачу треба покрити, зведення рахунків цього не виключає. Припустімо, ображена честь та гонор вимагають кривавої помсти. І Рафал Лінецький її втілив. Але ж, Шацький, втрачені гроші — теж справа честі. І повернути їх треба. Чому він залишив їх у гаманці свого кривдника — загадка.
— Розв’яжемо її — знайдемо вбивцю.
— Логічно. Просто я подумав: Лінецький міг мати можливість не перейматися грішми. Залагодив свою проблему в спосіб, невідомий нам, і лишилося тільки помститися за поругану честь. Вирішення фінансових питань є для нього своєрідним алібі.
— Хтозна, — знизав плечима Шацький. — За вами все одно останнє слово.
— І то так, — погодився Клим. — Але хочу того чи ні, мушу перевірити сказане ним.
— Що ж він вам сказав?
Кошовий вказівним пальцем зсунув капелюха на потилицю.
— Нібито є двоє стрільців. Про них щось знає поліція. Лінецький свідчив про Яблонського. Вони — теж. До пуття він, зрозуміло, нічого не пояснив. Але поліція напевне мала інший привід допитати якихось стрільців. І в тій історії замішаний Яблонський.
— Звідки пан Лінецький це знає?
— Не має значення. Мені цікавіше, чому про таку пригоду мені нічого не сказали наші. Бо Арсенич мав би знати. А Снігур — тим більше. І якщо він знає, але навмисне приховав, — картина виглядає непривабливо. Й не нашу користь.
До поліційної дирекції Кошовий пішов сам.
Шацького після тривалих перемовин відпровадив до Кракідалів, тим більше, що Естер уже мала б прийти із цвинтаря. Клим знайшов слова, аби переконати Йозефа: той мав би бути зараз удома, з родиною. Попрощавшись із
