Репортер - Юліан Семенов

після краху інквізиції! А Ель Греко? Він став надбанням людства в кінці минулого століття! Коли цивілізація стомлюється від прогресу, коли настає безсилля після чергового вибуху новацій, тоді лише люди звертаються до минулого, шукаючи в ньому вічність і спокій… Та ще ми силкуємося знайти в тому, що минуло, заспокоєння неперервності роду… Але, повторюю, це наступає в пору, коли стомлюється людство, після катаклізмів та відкриттів, коли вже утвердилася нова форма мислення… Саме в такі роки забуте ~ древність, давнина — стає найдорожчими акціями, вкладенням капіталу, щоб одержати небувалі проценти, безпрограшно! Якби я була користолюбива, ще й мала гроші — все вклала б у старовинний живопис, ікони, книжки! Виставте на аукціон записку Плутарха! Вам заплатять десять мільйонів, не менше! І ваше ім’я ввійде в історію, вас назвуть хранителем пам’яті людства, простять корисливий інтерес, шануватимуть як нового Мецената… Але, на жаль, все це поєднується з політикою, з честолюбними устремліннями невдах-художників чи пророків… Так, так, не сперечайтеся… Гітлер заборонив зручний і зрозумілий сучасний алфавіт, примусивши німців повернутися до готичного… Він відкинув прекрасну літературу двадцятого століття й примусив націю повернутися до рун і билин, вважаючи, що тільки велике минуле — навіть коли його й не існувало — приведе до ще більш великого майбутнього… Це, до речі, властиво всім малоосвіченим людям, що не мають серйозного знання й інтелігентності… Особисте честолюбство призводить до краху людини, а національне, набувши форми месіанства, загрожує існуванню нації… Так, не суперечте! Саме імперські амбіції Стародавнього Риму привели його до краху. А Карфаген? Візантія? Національно-містичні претензії Іспанії? А Польща — «від моря і до моря»?! А наша війна проти Японії в дев’ятсот четвертому році? «Шапками закидаємо»?! От і закидали… А як помстився Гітлерові його національний містицизм?! Не Гітлерові — німцям?! Минуле — інструмент майбутнього, Михайле… Не кожен уміє працювати з таким вибуховим матеріалом… Якщо ви суворо дотримуватиметесь правди, факту, істини, вам оголосять анафему і лише потім, через кілька століть, згадають словами вдячної пам’яті. Якщо ж ви захочете зразу мати віддачу, то треба забути про хірургічність предмета історії ї обернути факти на свою користь… Вас піднімуть… Високо піднімуть… Але потім звергнуть, і вашим потомкам важко житиметься на землі, їх цуратимуться, як Ірода…»

Слухаючи її, я боявся самого себе: «Після нас — хоч потоп… Та й дітей у мене не буде — голод і страх так просто не минають… А чи не справедливіше взяти те, що можна, за життя? Не сподіваючись на вдячну пам’ять тих, хто прийде через сторіччя? Та чи й прийдуть?»

Пригадую, розмова ця була в грудні шістдесят четвертого, невдовзі після того як скинули Микиту. Люди насторожено придивлялися до всього, що відбувається; включивши на повну потужність приймачі, обговорювали можливі зміни в країні, тішили себе здогадками; нещасні ми, їй-богу, наче ковдрою придавлені: головне, щоб усе було тихо, пристойно й велично.

… Зрозумівши, що дерзновенним починанням Хрущова настав кінець, я й спитав себе: «Що ж мені, Михайлу Тихомирову, робити?» Раніше жили страхом упереміш із захопленням перед генієм Сталіна, потім повірили у зміни Микити, а тепер як?»

І я вирішив: «Сам думай, бо ніхто тобі не підкаже».

Відповідь я знайшов не скоро, але — знайшов.

… Коли розгромили авангардистів, все і всіх заборонили, несподівано з’явилася талановита поросль суздальських художників: живопис яскравий, соковитий, глибокий, дуже російський. Але й цих хлопців стукнули: «Аж надто багато церков і сивої старовини, де радість звершень сьогоднішнього дня?!» Хлопці були круті, добрячого гарту — не здригнулись, муку прийняли гордо, гнули своє, перебиваючись з хліба на воду.

Ось тоді, згадавши розмову з Марією Францівною, я й пішов на риск: організував їхню виставку в Інституті, влаштував продаж картин, поділився з ними по-братськи — оце і є шлях: ставити на тих, хто вміє витримувати удари, чистий в позиції і розуміє, що зв’язок часів нерозривний: без минулого немає майбутнього.

Кожному — своє. Господь не дав мені хисту писати чи малювати, але розумом не обділив.

І без упину думаючи про своє майбутнє, я звернувся до минулого, присвятивши кандидатську дисертацію темі «Традиція і мистецтво».

Після того як анулювали графу про те, чи був ти в окупації (не моя вина; не я, а влада допустила німця до Москви і Сталінграда), наважився поїхати в першу туристську поїздку. І така мене охопила туга та біль за нещасну Росію, коли я потрапив до переможених німців і побачив, як вони гарно живуть, який у них достаток і як вони шанують один одного, що подумав: «Ніколи нам з лайна не вибратись і нема чого ніздрі роздувати, мовляв, богоносці, обранці! Ми прокляті богом, істинно так! За те, що легко своїх Перунів спалили, за те, що в сімнадцятому церкви розвалювали і пам’ятники валили, що легко прощали зло! Не відмитися нам повік!»

Ось тоді, спираючись на досвід з суздальськими художниками, я вирішив: тільки гроші можуть дати людині справжню духовну свободу, все інше — ілюзія… Тоді ж з’явилися Вітя Русанов і Кузінцов, тоді й почав крутитися бізнес з художниками, тоді й відчув я нарешті надійність; матінці своїй дачку купив, собі кооператив побудував, жив, як хотів… Знайди художника, допоможи йому — він віддячить тобі, в душі вони чисті, хоч і шельми…

А тут — на тобі, новий час! Права людини! Певні послаблення в лінії. Свобода слова, газети розперезалися, гласність, будь вона неладна! І — як наслідок — руйнуються надійно налагоджені зв’язки, з’являється страх, що знову станеш злиднем.

Народ що? Народ дурний. Йому треба безупинно втовкмачувати: кого — любити, а в кому бачити затаєного ворога, проте не завжди просто вести таку роботу: і серед темноти є голови; розумні одразу утнуть, що зрештою йдеться про ринок, про заробітки — в першооснові всіх людських починань прихований золотий телець, нікуди не дінешся, грішні… А от візьми та й скажи відверто, що коли в свого береш — він стерпить, наша людина все стерпить, а спробуй у чужого щось вирвати?!

… Брехати можна іншим, собі — це просто злочин. Якщо зараз програємо — всьому кінець: як-не-як шостий десяток, починати спочатку пізно. Вдержати досягнуте — це як на війні; або — вони, або — я, третього не дано. Індивідуальний труд, кооперативи, підтримка особистої ініціативи, право на заробіток — це те об’єктивне зло, яке зламає наш ланцюг, де кожен, хто дозволяє, мусить одержати своє. А коли дозволяти не варто? Коли в Конституцію запишуть параграфи про те, що дозволено