Репортер - Юліан Семенов
У першому випуску газети він оповів про героїчний шлях, який пройшов великий фюрер Адольф Гітлер, про його безприкладну боротьбу проти світового більшовизму, що є демонічним злом, посланим на землю злими силами. Він писав про той прекрасний порядок, котрий панує в рейху, як там дружно трудяться робітники, підприємці й селяни — повна свобода і рівність, ніяких тобі колгоспів, і в лісі урночки для сміття стоять, не те що наша багнюка.
На другій сторінці газети Довгальов надрукував два розділи з «Протоколу сіонських мудреців» — таємна змова євреїв, що хотіли завоювати весь світ.
У післямові — мама цю газету читала вголос, дуже тихо, ввечері, коли ми забиралися під ковдру з Пашею Крупенковим (його бабуся працювала в депо ночами, залишала онука нам, дім не отоплювали, «буржуйки» ставити не дозволяла комендатура, одна надія була — зігрітися під ковдрою, а зверху ще дідовою дохою накривали) — Довгальов учив: «Наші предки, яких згубили ленінські більшовики, патріоти Союзу руського народу, вже у дев’ятсот десятому році писали: «Треба позбавити жидів технічних знань, ремісничих, медичних, фельдшерських, зуболікарських, юридичних і не дати їм жодної можливості діставати освіту…» Ми цього зробити не змогли, і нас спостиг руйнівний жах революції… Це зробив Адольф Гітлер, який урятував Європу від жидомасонів, котрі мріяли про світове панування… Подивіться, як було побудоване фойє у нашому Палаці культури? У формі шестикутної зірки. Чий це знак? Жидів. Хто будував Палац культури? Архітектор Федоров, а насправді Федер, масои. А хто перетворив на склад церкву на Успеньї? Жидівські комісари, хто ж іще?!
Я пригадую, як мама охнула:
— Господи, та це племінник Довгальова Юрко з неї склад зробив! Чого ж він таке верзе, господи?!
Усі ці статті, політінформації на уроках проходили немовби мимо нас, були чужі; я гірко плакав ночами за Вовою Какузіиим і Леною Сорц, яких розстріляли разом з батьками в лісі, а я з ними дружив, тьотя Ліля, Вовика мама, частувала нас леденцями, жили ми в одному бараці, двері навпроти, нічого в них особливого не було, люди як люди, тільки ми солодкі сирники любили, а вони — солоні, от і вся різниця.
Пізніше було ще одно потрясіння, коли німці й поліцаї нашого батюшку, отця Никодима, розстріляли, — він у своєму підвалі трьох євреїв ховав і пораненого комісара Дем’янченка.
Після цього ми з Герою Куманьковим і написали на аркушиках старого паперу — зошитів не було, нам три штуки на місяць видавали: «Смерть фашистським бузувірам» — і розклеїли на парканах, коли йшли із школи; темніло рано, але комендантська година ще не настала.
А через два дні нас з Куманьковим забрали в поліцію.
Там нас дуже били, та фізичний біль був не такий страшний, дикою нам здавалася можливість завтра йти по вулицях босими, через снігові замети, як батюшка Никодим, і стати перед шеренгою чорних.
Потім прийшов німець, начебто обер, наших поліцаїв розігнав, залишив одного, в німецькій формі зі значком «РВА» на рукаві, і на своїй жерстяній російській — краще вже по-своєму говорив би, через перекладача — неголосно сказав мені:
— Ти приречений, але спочатку на твоїх очах ми розстріляємо твою матір.
У голові задзвеніло, тіло різко потягло набік, в очах потемніло, і я знепритомнів.
Привели мене до пам’яті нашатирем. Фашист сидів у тій же позі, роздивляючись свої квадратні нігті, а росіянин у німецькій формі був біля мене, злегка гладив голову…
— У тебе є порятунок, — мовив він. — У тебе і в твоєї нещасної матері. Ти згоден зробити те, що ми тобі скажемо?
І я відповів:
— Так.
— Молодець, — зрадів німець. — Розумний хлопчик.
Мені тоді виповнилося чотирнадцять, сорок четвертий рік, лютий.
Зразу після того як німці втекли, мати схопила мене, і ми подалися на схід, аби бути подалі від того нашого містечка, де німці зганьбили мене перед людьми; Куманька розстріляли, бо він відмовився говорити на майдані і підписати для газети, що це його комісари в лісі примусили зробити таке, а я…
Під Енгельсом у нас була рідня, там ми й осіли, добре, що стояло багато вільних будинків, ще відтоді, як ліквідували республіку і всіх німців виселили до Казахстану.
Коли настав час одержувати паспорт, мати-покійниця, хай їй буде земля пером, пішла зі мною у відділення: «Батько нас покинув, коли я ще вагітною ходила, прошу дати хлопцеві моє прізвище». Так і став я Тихомировим, а то був би Криловським, а батько ж мій з рибальською шаландою до Турції подався, і з того часу ні чутки ні вістки…
Він не був, мати розповідала, ні антирадянщиком якимсь, ні білим, ні куркулем; просто хотів працювати так, як умів, а йому не давали: сюди поткнешся — «дай довідку», туди — «а хто дозволив?» Запив мій батько, якого я й у вічі не бачив, а потім кинув шапку об землю та й пішов шукати щастя, обіцяв, коли влаштується, подати про себе звістку, але так і не подав, а може, не передавали нам його звісток, час був суворий, початок тридцятих, масова колективізація, карткова система, голод, нестача житла, — по три сім’ї в одній кімнаті тулилися, таке з пам’яті кілком не виб’єш. Узагалі, дитяче — найв’їдливіше в людині, незнищенне… З того часу, наприклад, як «тарілка» — ми так репродуктор називали — повідомила про переліт Валерія Чкалова через Північний полюс, я перейнявся мрією стати льотчиком.
Байдуже яким — військовим, полярним, цивільним, аби тільки піднімати в небо аероплани.
Закінчивши школу — а закінчив я її із срібного медаллю, — одразу ж послав документи в льотне училище.
Мене викликали на співбесіду. Сивий майор Левантович Михайло Григорович запитав, чому я так хочу в небо, чи літав коли на літаку, чи бачив бодай один авіапарад, кого з двічі Героїв Великої Вітчизняної — сталінських соколів — можу назвати по пам’яті (я назвав усіх), дав заповнювати анкети. Я вийшов з класної кімнати щасливий, сів у залі, де товпилися абітурієнти й, підсунувши до себе чорнильницю, зібрався писати відповіді на запитання… І зразу ж спіткнувся: «Чи міняли прізвище, якщо «так», то де, коли і з якою метою». Відчув, як у мене кров прилила до щік, а пальці, навпаки, стали крижаними. Перегорнувши п’ятисторінкову анкету, зрозумів, що пропав, побачивши такі запитання: «Чи маєте родичів за
