Репортер - Юліан Семенов
Я згорнув анкету трубочкою і вислизнув з гомінливого залу; пішов у парк культури, що на березі річки, купив за тридцятку «ескімо», сів на лаву, пофарбовану зеленого олійною фарбою (хтось поклав газети, їх змило дощем, але лишилися цілі рядки і заголовки на дереві; один я прочитав: «Все выше, и выше, и выше стремим мы полет наших птиц!») і міцно задумався.
Цікаво, тепер уже, аналізуючи себе з боку (цей пришелепуватий Штик, як каже Микитович, ширяє в небі, розглядаючи предмети з висоти, ми з ним схожі в цьому), я прийшов до дивного висновку: наша особливість виявляється в тому, що ми відрізняємося навіть від предків, арійців сивої старовини. Праотці жили поза розумінням важливості минулого: при тому, що вони славилися математиками, філософами, архітекторами, їх зовсім не цікавило те, що було до них. Тому ні Греція, ні Рим не знали, наприклад, такої науки, як археологія. Там не існувало й устремління в майбутнє: літочислення вели тільки по Олімпіадах, та й це було даниною плебсу, який жадав видовищ. Практично час для стародавніх не існував, і коли Цезар вирішив створити свій календар, його противники побачили в цьому прихований хід до встановлення в Римі династичної імперії, а будь-яка імперія насамперед шанує час, бо в ньому виражена ідея тривалості правління династії. До речі, саме через це вбили Цезаря — не можна замахуватися на традиції. Навіть коли вони не канонізовані, все одно в душі кожного живе вища таємниця нації…
Мабуть, досвід, закладений в генетичний код певними періодами нашої історії, угодний майбутньому, бо він вчить удумливій обережності, спонукає до того, щоб сім разів відміряти, перш ніж різати; правильно Бісмарк сказав: «Росіяни повільно запрягають, зате швидко їдуть».
Я переконався в історичній справедливості нашої непоспішливої поступовості порівняно недавно, коли вперше в житті повірив у те, що нарешті досяг становища довготривалої надійності. Оскільки світом править один процент мислячих особистостей, решта — інструментарій, ними користуються, отже, тільки ми, ті, що вже визначились, і становимо рушійну силу суспільства… Але свою ідею треба відкривати не зразу і, звичайно, не всім, а лише інтелектуалам, зв’язаним єдністю крові й належністю до одного грунту.
На жаль, правда така, що навіть серед цього процента обраних далеко не всі генії. А що таке геній? Провидець. Тлумач невідомого дотепер. Немає геніїв серед істориків — вони звернені в минуле, обертають його на свою честолюбну вигоду, і лише ті, хто виривається в сферу політики, можуть використати факти минулого для утвердження свого, очевидного для них, майбутнього; така ж доля філологів та мистецтвознавців. Можливість наблизитися до геніальності дана математикам, літераторам, живописцям, хімікам, архітекторам, фізикам, політикам. Усе. Решту — набік. Отже, з нашого процента до вищих піків буття можуть прорватися тисячі, не більше. Але ж ці тисячі починають сходження, заперечуючи те, до чого звикли, — така жорстока логіка розвитку, і хоч якою нещадною була доктрина Гітлера, в ній було своє здорове зерно. Якби він зміг пересилити себе і, як хотів спочатку, вислав усіх євреїв на Мадагаскар — нехай би грілися собі на райському острові, — якби не набудував Освенцімів, якби не грішив проти слов’ян, котрі не в меншій мірі арійці, ніж німці («руси» — «пруси», очевидне братство крові), невідомо ще, як закінчилася б друга світова…
… Так от, саме там, у парку культури на березі Волги, в маленькому Вольську, я зрозумів, що мені дороги в майбутнє немає; поки що, принаймні. Владу не обдуриш, особливо нашу, яка найбільше дбає про перевірку; діло для неї вторинне, головне, щоб усе у графах сходилося. Риск, з яким пов’язані неправильні дані в анкеті, безнадійний і скінчиться засланням — у кращому разі.
… Я повернувся додому в Енгельс і влаштувався на завод. Зачаївся, жив тихо, ніде не виникав, комсомольські внески платив справно; знання здобував самотужки: читав, що на очі попадало, особливо історію. Я відчув наближення перемін, коли почали бити зрадників-космополітів, літературних критиків єврейської національності, а потім, після розстрілу членів Єврейського антифашистського комітету, оголосили, що лікарі-євреї труїли росіян. Нам німці розповідали, як до революції Бейліс у Києві зарізав російського хлопчика, щоб пустити християнську кров у свою пасхальну мацу; це не так важливо, що його виправдали, виправдати все можна, а лікарі, агенти «Джойнта», діяли науково, потаємно — отже, правильно говорив Івлієв: «Таємна змова проти нації?» Отоді я й виступив на заводських зборах, вимагаючи відкрити молоді історичну правду про єврейську змову проти нашого народу.
Було це в січні п’ятдесят третього, а в квітні, після смерті Сталіна, лікарів реабілітували, повідомивши в газетах, що все це був наклеп і замах на дружбу народів: лікаря Лідію Тимощук, яку прославляли за пильність — їй орден дали за те, що євреїв викрила, — змішали з багном, та ще й заступника міністра безпеки Рюміна заарештували…
Того ж дня я виїхав з Енгельса, подався спочатку до Сибіру, звідти на цілину, заробив медаль, а вже після вступив на мистецтвознавче відділення.
Ніколи не забуду, як у кінці шістдесятих, коли з Польщі почали виселяти євреїв, оголосивши їх сіоністами, один старий, мабуть з партійних ветеранів, з прикрістю говорив у поїзді: «Ну гаразд, євреї у всьому винні — так і в царській Росії було, так Генрі Форд вважав, так Гітлер проповідував, — через них робітники мало одержують, і продукти дорогі, але де гарантія, що, виселивши їх, ми одержимо вдосталь м’яса й автомобілів, не провівши революційні реформи в економіці?! Якщо життя трудящих і після виселення не поліпшиться, тоді народ звинуватить комуністів і робітничу владу в тому, що вони не компетентні! Хто за це відповідатиме? Кого тоді звинувачувати за наші невдачі? Нас, росіян? Комуністів?!»
Отоді я остаточно зрозумів свою лінію. Мені від цієї влади нічого, крім страху, не дісталося, все своє узяв горбом, їй наперекір. Нехай собі ця влада теліпається, як хоче. Впораємося без неї, рецепти є.
… Викладач з історії мистецтва Марія Францівна Гірш — в аспірантурі вона опікала мене, як хрещена мати, — говорила: «Затямте собі, Мишко, що людство здебільшого трагічно безпам’ятне. Кажуть: «Івани безрідні». Це русофобія. Джонп безрідні, П’єри також, не кажучи вже про італійців… Хіба що тільки іудаїсти та мусульмани шанують пам’ять… Так, так, не сперечайтеся! Коли італійці згадали про промови Цезаря, Каталіни і Ціцерона? Тисячоліття минули! Схаменулися
