Порожня труна - П'єр Сувестр

було ніяких доказів, що вони хоч комусь прагнули заподіяти зле. Щоранку бачили, як вони вмощуються на одній із лав, що стояли на розі, там, де починалася авеню Мадрід. Поліцейські спостерігали за ними в надії, що вони хоч якось порушать громадський порядок, наприклад, почнуть розкидати папірці, — і це б дозволило їх звинуватити в недотриманні закону. Але ті люди годину, іноді довше, сиділи на лаві, — навіть коли йшов дощ, — ніякої шкоди не робили, порядку не порушували.

Один із сторожів Булонського лісу став свідком сцени, що дуже його здивувала. Годині о четвертій дня він чергував біля воріт, що виходили на авеню Мадрід, і побачив, як по алеї від пальмарію щодуху мчали ті двоє чоловіків. Вони бігли по протилежних тротуарах і при цьому, здається, сперечалися. Брудні, і заляпані грязюкою до колін, у високих, крислатих капелюхах, що зовсім утратили свою форму під дощем, на якому вони, очевидно, ходили весь день.

Коли чоловіки, захекавшись, добігли до кінця алеї, то на мить спинилися, обмінялися чималими пакунками і сховалися за деревами там, де починалася і вулиця Рон-Пуен.

Там вони стояли добрих півгодини, уважно вдивляючись у автомобілі, надто в ті, що їхали в Нейї чи поверталися звідти.

Сторож, який уже більш ніж годину спостерігав за їхньою загадковою поведінкою, вирішив покінчити з таємничою біганиною тих типів. Скориставшись із того, що вони, постоявши за деревами, зібралися вийти через ворота, він перепинив їх.

— Добрий вечір, добродії.

Чоловіки зупинились і обмінялися промовистими поглядами, які тільки зміцнили його переконання, що вони надумали якусь капость і їм є що закинути. Однак він удав, ніби нічого не помітив, і вів далі:

— Не так уже й приємно гуляти під дощем. Далебі, треба бути великим аматором прогулянок, щоб блукати по Булонському лісі в отаку негоду.

Один з чоловіків зрештою спромігся відповісти:

— Справді, погода не дуже… Але кожен розважається, як може! А другий з посмішкою докинув:

— Що ж ви хочете? Кожному дневі вистачає своєї муки, а тягар наш нині не з нами[3].

Сторож збентежено пригладив свої сивіючі вуса, міркуючи: «Чи не кепкують з мене часом ці чолов'яги? Чи, може, вони якісь придурки?»

Звичайно, він віддав перевагу другому припущенню і з почуттям дедалі більшої зверхності запитав, показуючи пальцем на їхні просторі плащі, які розширювалися донизу, наче дзвони.

— Ви, мабуть, роздрібні торговці й носите свій товар під плащами? Помітивши, що типи вагаються, сторож посмілішав і вже зібрався схопити одного з них за полу, щоб відгорнути її й подивитися, що там, але той відсахнувся й запротестував:

— Не чіпайте, дідько би вас узяв! Ви пошкодите наші приладдя, з їхньою поміччю ми заробляємо свій хліб.

Сторож аж розцвів від задоволення; його здогад виявився правильним. Треба розпитати їх обережненько, і вони геть усе про себе розкажуть. Тож він сказав приязно, щоб викликати їхню довіру:

— Заробляти на хліб — це діло святе. Шаную людей, які живуть працею своїх рук.

Сторож проголошував банальні істини, аби не налякати цих чудних чолов'яг. Вони ж слухали його спокійно і не виявляли ніякого страху перед чоловіком в уніформі. Тоді він запитав навпростець:

— Ви, добродії, торговці чи займаєтесь якимсь іншим ділом? Кожен робить те, до чого вдатний. Я ось уже п'ятнадцять років служу сторожем у Булонському лісі. А ви, чим ви займаєтеся?

Серце його калатало. Як вони сприймуть таке пряме запитання? Як поведуться? Чи дадуть йому відповідь? Чи, може, його хитрощі підуть намарне? Вони не схочуть говорити, та й годі.

Він глянув крізь паркові грати і з полегшенням побачив, що по той бік дороги, на території вже власне Нейї, причаїлися в тіні двоє поліцейських — очікують дальшого розвитку подій, щоб втрутитися, коли виникне в цьому потреба.

Сторож передбачав, що у цих волоцюг сплохують нерви і вони кинуться навтьоки. Тоді треба буде їх наздогнати будь-що й затримати; поліція у них випитає, чого вони вештаються. Але вони його розчарували: тікати й не збиралися і спокійно відповіли на запитання.

Перший, височенний чолов'яга з кощавим обличчям, запалими очима, сказав глухим і грубим голосом:

— Ми фотографи.

А його приятель, маленький опецькуватий товстун, кумедний з виду, промовив:

— Ми аматори-детективи.

Сторож насупив брови. Певно ці двоє — спільники, але вони не домовилися заздалегідь, за кого себе видавати, тому й говорили не в одно. Сторож прибрав суворого вигляду й заявив, озираючи їх з ніг до голови:

— Щось не дуже складно у вас виходить. Прошу пояснити, чому один з вас каже, що ви фотографи, а другий — що аматори-детективи?

Цього разу, обидва чоловіки відповіли майже одночасно:

— У цьому немає нічого дивного, ми зараз вам пояснимо все, як є.

І тут вони у вельми дивній формі стали розповідати про себе ошелешеному сторожеві. Сцена була досить комічна. Один з них, височенний, з кощавим обличчям, починав фразу урочистим патетичним тоном, а його приятель, жвавіший на вдачу, поспішав завершити її, наче коміки, що розігрують репризу.

— Ми фотографи, — розпочав високий.

— І аматори-детективи, — докінчив низенький.

— Ми виконуємо свої професійні обов'язки…

— В інтересах суспільства.

Так сторож урешті-решт дізнався, що вони замалим не його колеги і що належать до префектури поліції, де працюють як агенти, а таємниче приладдя, яке вони носять під своїми широкими плащами, — не що інше, як фотоапарати.

Однак навіщо воно їм здалося і за ким, власне, вони стежили?

Сторож цього випитати не зміг, і якщо його співрозмовники охоче розповіли про свій фах, то ніяк не пояснили свої дії в Булонському лісі та авеню Мадрід.

Що ж лишалося робити сторожеві? Не приховуючи свого розчарування, він відпустив поліційних агентів-фотографів.

— Ідіть робіть своє діло, я виконував свої обов'язки, розпитуючи