Порожня труна - П'єр Сувестр

Дроп не вагався. Він схопив Педро Коралеса за руку.

— Добродію, — вигукнув він, — коли здорова, зовсім нехвора людина дозволяє собі прийти до мене й обходитися зі мною як зі злодієм, шахраєм чи бандитом, я не вагаючись ставлю її на місце… Коли якийсь божевільний повторює мені ті ж самі образливі пропозиції, я б йому врешті-решт пробачив, бо знаю, що він не несе відповідальності за свої слова. Кожен морфініст — божевільний, я про це пам'ятаю, я ще спроможний про це пам'ятати. І ось чому я не зважаю на ваші образи. Проте не зловживайте моїм терпінням. Ідіть геть! І не повертайтеся ніколи.

Хірург штовхнув Педро Коралеса до дверей кабінету і натиснув на кнопку дзвінка.

З'явилася медсестра.

— Проведіть цього добродія, — звелів Поль Дроп.

Коли за перуанцем зачинилися двері, він відчув задоволення. Професор був людина запальної вдачі. Йому довелося, як він і казав, докласти величезних зусиль, аби стримати себе. Ці зусилля до краю виснажили його; коли він випровадив перуанця, його аж хитало від утоми.

Міньяс, що повернувся до кабінету, тепер стояв перед професором, дивився на нього із зневагою, яку навіть не намагався приховати.

— Дурень! — пробурмотів фінансист. — Дурень! З вами ж нічого ніколи не зробиш.

Хірург став підводитися, і Міньяс грубо шарпнув його за рукав.

— Нещасний! — вигукнув він. — Ви що, не розумієте ситуації? Коли я сьогодні ввечері не покладу гроші, то нас викинуть звідси вдвох, вас, Дропе, так само, як і мене. Ну що ж, нас викинуть… гаразд, ми чоловіки, якось же ми виплутаємось, але ж ви, як мені здається, зовсім не подумали про вашу пристрасть. Ех ви, бідолашний закоханий! До чого ця ваша самопожертва, оці ваші муки сумління? Ви дбаєте лише про своє сумління. Через якусь слабість ви вже готові відмовитися від вашої великої пристрасті…

І відштовхуючи приголомшеного Дропа, заявив йому:

— Боягуз! Справжній боягуз!

Яку ж незвичайну силу мав цей чоловік?

Дроп, який ще мить тому поводився рішуче, майже жорстоко по відношенню до Педро Коралеса, мовчки проковтнув образу, що її кинув йому в обличчя Міньяс.

На яку жахливу таємницю натякав фінансист? Що то була за велика справа, якою так дорожив хірург і про яку було відомо Міньясу? Чому той дозволяв собі звертатися до компаньйона таким тоном?

Дроп скоцюрбився у кріслі, а Міньяс стояв, нависаючи над ним усім своїм тілом.

— Морфій в аптеці, так? — зрештою запитав фінансист. — У шафі з отрутами, ключ від якої ви завжди тримаєте при собі? Відповідайте, Дропе!

Лікар опустив голову.

— Так, саме там…

— Дайте мені цей ключ.

Дроп застиг.

— Давайте швидше ключ, — з притиском повторив Міньяс. — Давайте його сюди, коли не хочете, аби я його сам узяв!

Дроп, зломлений, засунув руку до кишені. Сльози котилися йому з очей, коли він простягнув Міньясові нікельований ключик з трьома борідками.

— Я вас благаю, не робіть нічого такого…

Міньяс зареготався.

— Вам пощастило, що я тут! — презирливо кинув він, помахуючи ключиком перед обличчям Дропа. — Знову я мушу виручати вас… Ну що ж, до побачення. Нікуди не йдіть сьогодні ввечері, я обов'язково вам зателефоную.

— Тут мешкає пан Педро Коралес?

— Так, добродію, тут.

— Передайте йому, будь-ласка, мою візитну картку і перекажіть на словах, що моє ім'я Міньяс і що я компаньйон професора Дропа.

Лакей, який зустрів фінансиста на порозі розкішного особняка, що його спішно найняв новоспечений мільйонер Педро Коралес, здавалося, вагався.

— Пан Коралес не приймає, йому нездужається.

Міньяс удавано зажурився.

— Я так прикро вражений цією новиною, — пробурмотів він. — Коралес нездужає? Ох, бідний хлопець…

Він витримав паузу і владно повів далі:

— Передайте, все ж таки, мою візитку, друже, мені треба перемовитися з вашим господарем, ідеться про термінові справи, тож я думаю, що почувши ім'я Поля Дропа, він вирішить мене прийняти.

Лакей мовчки вклонився, провів Міньяса до великої вітальні і попросив його почекати. Чекання було недовгим. Всупереч настановам, що їх одержав лакей, Педро Коралес жваво підхопився, коли довідався, що компаньйон Поля Дропа бажає з ним переговорити. Покинувши годину тому клініку, молодик повернувся до себе додому й у відчаї, що не зміг дістати морфій, кинувся на ліжко. Зуби в нього цокотіли, наче від лихоманки; криза поглиблювалась.

Самої згадки про Поля Дропа вистачило, щоб вивести його зі стану пригніченості.

Міньяс тільки-но всівся в крісло, як до вітальні вскочив Педро Коралес і кинувся до нього. Обличчя його було мертвотно біле, руки тремтіли.

— Це ви питали мене, добродію? — пролепетав морфініст. — Ви прийшли від Поля Дропа?

Міньяс підвівся. Вклоняючись, він спокійно заявив, наче йшлося про щось цілком буденне:

— Так, добродію, я прийшов за дорученням професора Поля Дропа. Він послав мене до вас у справі, яка вам добре відома.

Усмішка промайнула на обличчі бідолашного наркомана, який ще мить тому, здавалося, втратив усяку надію. Тепер він знову піднісся духом.

— Нарешті, — бубонів він, — нарешті! Ходімо скоріше, добродію, вже двадцять чотири години я позбавлений морфію, як це жахливо!

Педро Коралес потягнув Міньяса до свого кабінету. Там він кинувся на вузьку канапу в кутку, зірвав з себе? піджак, розстібнув сорочку і наставив груди Міньясу.

— Швидше, швидше, — благав він. — Пожалійте мене…

Тіло перуанця було однією суцільною раною. Нещасний стільки разів уже колов собі морфій, що вся шкіра в нього покрилася бридкими виразками, як це буває після введення наркотику.

— Коліть, коліть, — повторював він, а лоб його покрився зморшками у чеканні блаженства. — Коліть же, чого ви чекаєте?