Дзеркало судді - Гілберт Кійт Честертон

— А чи вам це не підказує, наприклад, — продовжував отець Бравн, — за яких обставин міг посміхатися геть не беззахисний джентельмен безпосередньо перед тим, як йому перерізали горлянку?

За кілька секунд вони йшли темним коридором у задній частині будинку і незабаром опинилися у внутрішній кімнаті; тьмяне світло проникало сюди із сусіднього приміщення, а ще поблискувало запилене, тріснуте дзеркало. Кімната потонула в зеленкуватій напівтемряві, як на дні озера, але все-таки можна було розгледіти звичайні перукарські інструменти і панічно бліде обличчя перукаря.

Очі отця Бравна обнишпорили кімнату, яку, було видно, незадовго до цього ретельно вичистили й прибрали, і нарешті прикипіли до чогось у запорошеному кутку за дверима.

Там висів капелюх, білий капелюх, так добре знайомий усім у селі. А проте, завжди примітний на вулиці, тут він здавався однією з тих дрібних речей, про які деякі люди іноді геть забувають, коли старанно вишкрябують підлогу і знищують забруднені ганчірки.

— Сер Артур Водрі, гадаю, голився тут учора вранці, — рівним голосом промовив отець Бравн.

На перукаря, низенького лисого чоловічка в окулярах, на прізвище Вікс, раптова поява двох відвідувачів з глибини його власного будинку справила таке враження, немовби це дві примари повстали із склепу під підлогою.

Але причиною його страху був, очевидно, не лише забобон. Він зіщулився і, якщо можна так сказати, втиснувся у темний куток; і весь якось відразу став немовби невидним, окрім величезних, як очі домовика, окулярів.

— Скажіть мені одне, — спокійно запитав священик. — У вас були причини ненавидіти сквайра?

Чоловічок у кутку пробелькотів щось, чого Сміт не розчув, але священик кивнув.

— Знаю, що були, — сказав він. — Ви ненавиділи його; це мені підказує, що ви його не вбивали. То ж розкажіть самі, що тут сталося, або ж зробити це доведеться мені?

Настала тиша, в якій чулося лише слабке цокання годинника на кухні… Потім отець Бравн продовжив:

— Сталося ось що. Містер Делмон, увійшовши з вулиці у ваші двері, попросив якихось сигарет, виставлених у вітрині. Ви на хвилю вийшли за поріг, як роблять торговці, щоб подивитися, на що він показує. І в цей момент Делмон побачив у внутрішній кімнаті бритву, яку ви відклали, і сиву голову сера Артура на спинці крісла: на них, ймовірно, якраз падало світло з того віконця в глибині. В одну мить він встиг схопити бритву, полоснути нею сквайра по горлу і повернутися до прилавка. Нещасний навіть не злякався, коли побачив руку з бритвою. Він помер, посміхаючись своїм думкам. О, що це були за думки!.. Сам Делмон теж міг не тривожитися. Він виконав усе швидко й тихо — навіть містер Сміт, що стояв на вулиці, присягнувся б в суді, що вони не розлучалися ні на хвилину. Причина для тривоги була тільки в однієї людини — у вас. Ви не ладнали із землевласником через заборгованість за рентою і ще через щось, і ось ви виявляєте вашого недруга зарізаним у власній крамниці вашою ж бритвою. Цілком зрозуміло, ви впали у відчай через те, що вам не виправдатися перед звинуваченням, і вирішили, поки не пізно, змити плями з підлоги, а тіло кинути вночі в річку, запакувавши його в картопляний мішок; ось тільки ви його погано зав’язали. Добре, що в певні години ваша перукарня зачиняється, й у вас часу було досить. І ви нічого ніби не забули… окрім ось цього капелюха. Проте не хвилюйтеся: я забуду все, зокрема і про капелюх, — закінчив отець Бравн і ніби й нічого не було вийшов на вулицю. Сміт, глибоко вражений, пішов за ним, а перукар лише оторопіло дивився їм услід.

— Ви мене розумієте? — запитав отець Бравн у свого супутнику. — Це той випадок, коли мотив, що спонукав перукаря до таких дій, занадто слабкий, щоб звинуватити його, але занадто сильний, щоб виправдати. Такий боязкий і нервовий чоловік не здатен убити сильного й рішучого через якісь грошові чвари. Та саме такий чоловік смертельно боятиметься, щоб його не звинуватили в цьому. Та що тут казати, у справжнього винуватця мотив був куди серйозніший!

Священик поринув у роздуми, пильно дивлячись у порожнечу перед собою.

— Який жах, — простогнав Івен Сміт. — Лиш годину чи дві тому я таврував Делмона як негідника і шантажиста, але все-таки в голові не вкладається, щоб він таке вчинив.

Священик все ще немовби перебував у трансі, як людина, що опинилася перед прірвою. Нарешті його губи смикнулися, і він пробурмотів радше як молитву, аніж як прокляття:

— Всемилостивий Господи! Яка жахлива помста!

Його супутник щось запитав, але він продовжував говорити немовби сам до себе:

— Скільки ж тут було ненависти! Яка жорстока відплата одного смертного черв’яка іншому! Чи можливо проникнути у бездонне людське серце до самого дна, де можуть чаїтися такі жахливі пристрасті! Спаси нас, Господи, від гордині, але не мені осягнути таку ненависть і таку відплату.

— Так, — підтримав Сміт, — мені то і взагалі не осягнути, навіщо він убив Водрі. Якщо Делмон — шантажист, то природніше було б, щоб Водрі вбив його. Звичайно, це, як ви сказали, жахлива помста, але…

Отець Бравн швидко закліпав очима, ніби щойно прокинувся, і квапливо заперечив:

— А, ви про це! Ні, я говорив про інше. Я мав на увазі не вбивство в перукарні, коли… ну, коли вжахнувся перед такою відплатою. Тут було щось інше, страшніше, хоч, звичайно, і це вбивство також страшне. Але осягнути його набагато легше: майже кожен здатен на таке. Адже це, властиво, був майже самозахист.

— Що?! — не повірив своїм вухам Сміт. — Чоловік підкрався до іншого ззаду і перерізав йому горлянку, коли той безтурботно посміхався в стелю, сидячи в кріслі перукаря, — ви називаєте це самозахистом!

— Я ж не стверджую, що це виправдана міра самозахисту, — відповідав священик. — Але багато хто пішов би на це, щоб захистити себе, коли б зіткнувся з пекельною підлістю, яка сама по суті теж є злочином, що волає про помсту. Власне про цей, інший, злочин я саме й міркував. Почнемо із запитання, яке ви поставили, — ну навіщо шантажистові вбивати? Бачте, тут ціла купа хибних думок і звичного змішування речей… — Отець Бравн помовчав, ніби впорядковував думки після недавнього замішання, і продовжив уже звичним тоном: — Ви бачите, що двоє чоловіків, старий і молодий, зав’язують дружбу й будують матримоніяльні плани; однак причина їх дружби нечиста і криється у минулому. Один з них багатий, а другий — бідний, і ви