Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон
— О Господи! — мимовільно вигукнув Енґус, — людина-невидимка!
І, не промовивши більше ані слова, він повернувся й помчав сходами нагору. Фламбо поспішив за ним, а отець Бравн все стояв і дивився на засніжену вулицю, так ніби втратив будь-який інтерес до цієї справи.
Фламбо явно хотів виламати двері своїм великим плечем, та шотландець Енґус учинив розумніше. Він намацав біля дверей невидиму кнопку, і вони поволі відчинилися.
По суті, це було те саме темне приміщення, хоча де-неде були помітні відблиски багряного заходу сонця, а одна або дві безголові машини чомусь зрушили зі свого місця й понуро стояли в цих сутінках. Їхній зелений і червоний одяг виглядав темнішим, і їхня подібність до людського силуету суттєво збільшилася. А між всіма манекенами, якраз там, де до того лежав папірець, списаний червоним чорнилом, тепер було щось, що нагадувало червоне чорнило, котре вилилося з пляшки. Та це не було червоне чорнило.
З істинно французьким поєднанням розуму й несамовитости Фламбо сказав лише одне слово:
— Вбивство!
Потім він пірнув у квартиру і за п’ять хвилин обшукав усі закутки й шафи. Та якщо він сподівався знайти в квартирі труп, то помилявся. Ізидора Смайза не було — ні живого, ні мертвого. Після ретельних пошуків двоє чоловіків зі спітнілими обличчями й виряченими очима знову зустрілися в холі.
— Мій друже, — від хвилювання Фламбо заговорив французькою, — вбивця не лише сам невидимий, він ще й зумів зробити невидимою свою жертву.
Енґус оглянув напівтемну кімнату, заповнену манекенами, і якийсь кельтський закуток його шатландської душі почав тремтіти. Один із людиноподібних манекенів стояв безпосередньо над кривавою плямою, напевно, вбитий викликав його перед тим, як з ним жорстоко розправилися. Один із гаків, котрий стирчав з високого плеча й заміняв руку, був трохи піднятий, і Енґус із жахом уявив, як бідного Смайза вбили його залізні дітища. Речі бунтують, і ці машини вбили свого творця. Та навіть якщо й так, то куди вони його поділи?
— З’їли його? — прошепотів жах йому на вухо, і йому на якусь мить зробилося погано від цієї думки — як ці безголові механізми дроблять і поглинають пошматовані людські рештки.
Він рішучим зусиллям спробував заспокоїтися та звернувся до Фламбо:
— Оце так. Бідний Смайз випарувався, ніби хмара, а на землі залишилася лише калюжа крови. Це все виглядає якось надприродно.
— Залишається зробити лише одне, — сказав Фламбо, — чи це природно, чи ні. Я мушу зійти вниз і поговорити з моїм приятелем.
Вони зійшли, обминули двірника з відром, котрий їх ще раз запевнив у тому, що тут не було ніяких непроханих гостей. Швейцар біля під’їзду і продавець смажених каштанів ще раз підтвердили свою пильність. Та коли Енґус почав шукати четверте підтвердження, він його не знайшов і трохи знервовано запитав:
— А де поліцейський?
— Прошу вибачення, — сказав отець Бравн, — це моя помилка. Я щойно послав його зійти вниз вулицею й дещо перевірити. Розумієте, в мене з’явилася одна думка і її варто перевірити.
— Добре, та було б краще, якби він повернувся якнайшвидше, — різко сказав Енґус, — там, угорі, цього нещасного не тільки вбили — він взагалі зник.
— Як? — запитав священик.
— Отче, — після короткої павзи промовив Фламбо, — гадаю, це більше належить до вашої компетенції, аніж до моєї. Ані друг, ані ворог не заходили до цього будинку, а Смайз зник, так ніби його духи викрали. І якщо це не надприродно, то я…
Він не встиг договорити, коли всі троє побачили незвичайну картину — великий поліцейський ніби випірнув з-за рогу й біг до них. Він відразу звернувся до отця Бравна.
— Ви маєте рацію, сер, — задихаючись, сказав він. — Тіло бідного містера Смайза щойно знайшли неподалік, у каналі.
Енґус обхопив голову руками й запитав:
— То він побіг униз і втопився?
— Присягаюся, він не виходив з дому, — сказав констебль, — і вже точно не втопився, тому що помер від сильного удару ножем у серце.
— І все-таки ви не бачили нікого, хто би заходив до будинку? — серйозно запитав Фламбо.
— Давайте зійдемо трохи вниз цією дорогою, — запропонував священик.
Коли вони зайшли за ріг, отець Бравн раптом вигукнув:
— Але дурень з мене! Я забув у поліцейського дещо запитати. Цікаво, чи вони знайшли світлий коричневий мішок.
— Чому світлий коричневий мішок? — здивувався Енґус.
— Тому що коли виявиться, що мішок був іншого кольору, то все доведеться з’ясовувати заново, — сказав отець Бравн, — а якщо мішок коричневий, то справу завершено.
— Приємно це чути, — з відвертою іронією промовив Енґус. — Наскільки я помітив, вона ще й не почалась.
— Ви повинні нам усе розповісти, — сказав Фламбо з дивною простотою, ніби дитина.
Вони йшли, несвідомо пришвидшуючи крок, вниз дугоподібною вулицею, і отець Бравн пожвавлено крокував попереду, зберігаючи мовчання. Врешті він відізвався з майже зворушливою сором’язливістю:
— Гаразд, побоююся, що все це може вам видатися надто прозаїчним. Ми завжди починаємо з абстрактних суджень, і цієї історії не вдасться розплутати, якщо не почати саме з них.
Ви колись помічали, що люди ніколи чітко не відповідають на те, про що ви запитуєте? Вони відповідають на те запитання, яке ви маєте на увазі або (як їм видається) можете мати на увазі. Припустімо, що якась леді гостює в іншої в заміському будиночку й запитує: «Чи тут хтось живе?» Господиня ніколи не відповість на це: «Так, дворецький, троє слуг, покоївка і т. п.», хоча покоївка може бути поруч у кімнаті або дворецький стоятиме позаду її крісла. Вона відповість: «Ні, тут ніхто не живе», маючи на увазі тих, хто міг би вас цікавити. Але, припустімо, коли лікар під час епідемії запитає її: «Хто живе в цьому домі?», то леді пам’ятатиме і про дворецького, і про покоївку, і про всіх інших. Так у всіх мовах — ви ніколи не отримаєте буквальної відповіді, навіть якщо вона буде правдивою. Коли ці четверо дуже чесних чоловіків стверджували, що ніхто не заходив до Меншинз, насправді вони не мали на увазі, що туди й справді ніхто не заходив. Вони мали на увазі, що туди не заходив ніхто, хто міг би вас зацікавити. А чоловік і зайшов до будинку, і вийшов звідти, та його ніхто не помітив.
— Людина-невидимка? — запитав Енґус, піднімаючи руді брови.
— З психологічного погляду, людина-невидимка, — відповів отець Бравн.
Через хвилину, може, дві
