Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон
Запанувала коротка тиша, і потім Ізидор Смайз тихо промовив:
— Не маєте бажання випити трохи віскі? Відчуваю, що мені не завадить.
— Дякую, я волів би, щоб тут якнайшвидше з’явився Фламбо, — понуро відповів Енґус. — Як на мене, то справа виглядає дуже серйозно. Я йду й негайно приведу його сюди.
— Ваша правда, — відповів Смайз з дивовижною бадьорістю. — Приведіть його найшвидше, як тільки зможете.
Коли Енґус зачиняв двері, то помітив, як Смайз натиснув кнопку і один із механічних слуг зрушив з місця й ковзнув по заглибленню в підлозі, тримаючи в «руках» піднос із карафкою і сифоном. Енґус відчув якесь занепокоєння, залишаючи малого чоловічка на поталу мертвим слугам, котрі оживають, як тільки зачиняються двері.
Шість сходинок нижче майданчика, на котрому жив Смайз, чоловік у простій сорочці лагодив якесь відро. Енґус зупинився, щоб узяти з чоловіка обіцянку, зміцнену щедрими чайовими, що той ані кроку не ступить, поки він не повернеться з детективом, і не прослідкує за кожним незнайомцем, котрий підніматиметься сходами. Потім Енґус по-молодецьки збіг униз, наказуючи швейцару біля вхідних дверей бути особливо пильним, і довідався, що в будинку немає чорного входу, а це спрощувало обставини. Окрім цього всього, він зловив поліцейського, котрий прогулювався неподалік, і вмовив його стати навпроти входу до будинку й стежити за ним. Врешті Енґус зупинився на хвилинку, купив на пенні смажених каштанів і запитав у торговця, скільки він ще стоятиме в цьому місці.
Продавець каштанів у пальті з піднятим коміром відповів йому, що незабаром почне збиратися, тому що (як йому здається) от-от почне падати сніг. І справді, вечір ставав усе холоднішим, та Енґус, використовуючи всю свою красномовність, упросив продавця каштанів залишитися на цьому місці.
— Грійтеся з допомогою каштанів, — наполегливо попросив Енґус. — Можете з’їсти все, що у вас залишилося, я вам усе компенсую. Якщо дочекаєтеся мене, то отримаєте соверен. А коли я повернуся, то скажете мені, чи до он того будинку, біля котрого стоїть швейцар, не заходив якийсь чоловік, або жінка, або дитина.
І він енергійно рушив уперед, ще раз глянувши на оточену вежу.
Лакнав Меншинз лежала, як би це сказати, на нижній платформі перед горою тих будинків, вершиною якої вважають Гімалая-Меншинз. Приватна контора містера Фламбо була на першому поверсі й у всьому була протилежністю до осідку американських механізмів і готельно-розкішної холодної атмосфери «Безмовної прислуги Смайза». Фламбо, друг Енґуса, був у кімнаті позаду контори, прикрашеній у стилі рококо. Там були шаблі, аркебузи, різноманітні східні цікавинки, баклаги з італійським вином, первісні горщики для приготування їжі, пухнастий персидський кіт, і малий католицький священик, котрий виглядав трохи запорошеним і зовсім не пасував до цього місця.
— Це мій друг отець Бравн, — сказав Фламбо. — Я давно хотів вас познайомити. Сьогодні чудова погода, але трохи прохолодно для такого південця, як я.
— Так, думаю, найближчим часом буде ясно, — сказав Енґус, сідаючи на східну отаманку, прикрашену фіолетовими смугами.
— Ні, — тихо промовив священик, — починає падати сніг.
І справді, поки він говорив, у темних віконних шибах з’явилися перші сніжинки, як і передбачав продавець смажених каштанів.
— Гаразд, — похмуро промовив Енґус. — Боюся, я прийшов у справі, у трохи неприємній справі. Неподалік від вашого будинку, Фламбо, живе чоловік, котрому вкрай необхідна ваша допомога, — його постійно переслідує і залякує невидимий ворог, негідник, котрого ніхто не бачив.
І коли Енґус детально розповів історію Лаври про Смайза і Велкіна, про надприродний сміх на розі двох порожніх вулиць, про дивні чіткі слова, почуті в порожній кімнаті, Фламбо слухав його із дедалі більшим зацікавленням. Натомість священик був незворушно-байдужим. Коли мова зайшла про намазюкану записку на вітрині, Фламбо піднявся і його величезні плечі заповнили кімнату.
— Якщо ви не заперечуєте, — сказав він, — я думаю, що все решту вам краще розповісти по дорозі до будинку цього чоловіка. Думаю, ми не можемо втрачати час.
— Чудово, — сказав Енґус і теж встав. — Хоча наразі він у достатній безпеці, за єдиним входом у його нору наглядають четверо чоловіків.
Вони вийшли на вулицю. Низький священик котився за ними із слухняністю малого песика.
Ніби підтримуючи бесіду, він бадьоро сказав:
— Як багато снігу нападало.
Коли вони крокували засніженими, сріблястими вулицями, Енґус закінчив свою розповідь. А як вони підійшли до вулиці, вигнутої півмісяцем, з високими будинками, він неквапливо й по черзі розпитав своїх вартових. Продавець смажених каштанів, і перед тим, як отримав соверен, і після цього, вперто присягався, що він постійно дивився на двері й не бачив ніяких відвідувачів. Поліцейський був ще переконливіший. Він сказав, що мав досвід з різноманітними шахраями, і в вишуканих циліндрах, і в ганчір’ї, що він не настільки зелений і добре знає, що не кожен підозрілий виглядає підозріло, і якби тут хтось з’явився, він би обов’язково помітив, та тут нікого не було. І коли всі троє підійшли до швейцара з золотими лампасами, котрий постійно посміхався, стоячи біля під’їзду, то почули рішучу відповідь:
— Я маю право запитати кожного, герцога чи сміттяра, що він хоче в цьому домі, — сказав привітний велетень з золотими лампасами. — І, присягаюся, що відколи ось цей джентльмен вийшов звідси, тут не було нікого, кого можна було б про це запитати.
Непримітний отець Бравн, котрий стояв позаду, скромно дивився на тротуар і ризикнув покірно запитати:
— Тобто ніхто не проходив оцими сходами, відколи пішов сніг? А снігопад почався, коли ми сиділи у Фламбо.
— Тут нікого не було, сер, і це точно, як у банку, — авторитетно відповів швейцар, сяючи від усвідомлення власних повноважень.
— Тоді дозвольте поцікавитися, а звідки ось це? — запитав священик, дивлячись на землю порожніми риб’ячими очима.
Всі інші також подивилися на
