Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон

Віднайдення коштовних каменів (котрі, на думку загалу, випадково знайшов отець Бравн) зустріли гучним святкуванням. І сер Леопольд, з висоти своєї доброзичливости, навіть сказав священику, що хоча він особисто притримується значно ширших поглядів, та все ж готовий поважати тих, чиї переконання, на його думку, обмежені у пізнанні цього світу.

Людина-невидимка

У холодній блакиті сутінків кондитерська на розі двох покручених вулиць в Кемден-тавн світилася в темноті, як кінчик сигари. Можна навіть сказати, що вона світилася, як цілий феєрверк, тому що численні вогні різних відтінків розбивалися в багатьох дзеркалах і танцювали на золотих і весело розмальованих тортах та цукерках. До цієї яскравої палахкотливої вітрини прилипли носами безпритульники — їх вабили барвисті обгортки шоколаду, а величезний білий весільний торт у вікні був настільки недоступний і спокусливий, ніби ввесь Північний полюс перетворився в цей смаколик. Зрозуміло, що такі райдужні спокуси збирали сусідських дітлахів віком від десяти до …надцяти років. Та цей кут також був привабливий і для старшої вікової категорії: молодий чоловік, котрому було не менше двадцяти чотирьох років, вдивлявся у вітрину. Кондитерська і для нього була полум’яним чаром, та його цікавили не лише шоколадки, хоча він і не був проти їх скуштувати.

Це був високий, міцний і рудоволосий молодий чоловік з рішучим виразом обличчя та в’ялими манерами. Під пахвою ніс плаский сірий портфель із чорно-білими ескізами, котрі продавав з більшим чи меншим успіхом видавцям, після того, як рідний дядько (котрий був адміралом) позбавив його спадку нібито через соціялістичні погляди. А все це через лекцію, в котрій молодий чоловік насправді висловлювався проти соціалістичної економічної теорії. Його звали Джон Тернбул Енґус.

Коли він врешті зайшов до кондитерської, то попрямував до задньої кімнати, де було своєрідне кафе. Трохи підняв свій капелюх, вітаючись з юною леді-офіціянткою. Це була смаглява елегантна дівчина в чорному одязі з виразними темними очима. Зачекавши, скільки належить, вона підійшла до юнака, щоб прийняти його замовлення.

Воно, очевидно, було таким, як і завжди.

— Дайте, будь ласка, — сказав він діловито, — одну булочку й мале горнятко чорної кави.

І, перш ніж дівчина встигла відійти, додав:

— І ще я прошу: вийдіть за мене заміж.

Молода леді раптом напружилася й сказала:

— Я не люблю таких жартів.

Рудоволосий юнак підняв сірі очі, в котрих була несподівана серйозність.

— Справді, — сказав він, — це настільки ж серйозно, як і ця булочка за півпенса. Це так само коштує, як і ця булочка, за це треба платити. Це так само важкостравне, як ця булочка. Це шкідливо.

Смуглява леді довго не зводила з нього очей і, здавалося, вивчала його з якоюсь трагічною точністю. На завершення цього дослідження на її обличчі з’явився натяк на посмішку, і вона сіла.

— Вам не видається, — неуважно промовив Енґус, — що це доволі жорстоко — їсти оці півпенсові булочки? Вони могли б здорожчати до пенса. Я залишу цей огидний спорт, як тільки ми одружимося.

Юна леді піднялася з крісла й підійшла до вікна. Вона задумалася, та в цих роздумах не було неприязни до молодого чоловіка. Коли вона врешті обернулася, щоб повідомити своє рішення, то помітила, що молодий чоловік обережно розкладає на столі різні предмети з вітрини. Тут була і піраміда з яскравих кольорових цукерок, кілька тарелів із сандвічами, і дві карафки з таємничими трунками, портвейном і хересом, незамінними в кондитерській справі. Посередині всього цього охайного аранжування він обережно поставив велетенський торт з білосніжною поливкою, котрий і був найбільшою прикрасою вітрини.

— Що ви витворяєте? — запитала вона.

— Те, що й належить, моя дорога Лавро, — почав було він.

— О, заради Бога, зачекайте хвилинку, — вигукнула дівчина, — і не розмовляйте так зі мною. Я питаю, що все це означає?

— Урочистий бенкет, міс Хоуп.

— А це що? — запитала вона, вказуючи на зацукровану гору.

— Весільний торт, міссіс Енґус, — відповів рудоволосий.

Дівчина підійшла до торта, не надто обережно взяла його й поставила на вітрину, потім повернулася, сперлася своїми витонченими руками на стіл, уважно й доволі роздратовано (хоча в цьому погляді вчувалася деяка прихильність) подивилася на молодого чоловіка й промовила:

— Ви навіть не даєте мені часу на роздуми.

— Я не настільки дурний, — відповів він, — таке вже моє уявлення про християнську смиренність.

Вона уважно дивилася на юнака, і її обличчя ставало все серйозніше, хоча вона й продовжувала посміхатися.

— Містере Енґус, — непохитно промовила вона, — перш ніж ви знову зробите якусь нісенітницю, я хочу коротко розповісти вам про себе.

— Я в захваті, — серйозно відповів Енґус. — Якщо ви хочете розповісти про себе, то відразу розкажіть і про мене.

— Ой, притримайте свій язик і послухайте врешті, — сказала вона. — Мені немає чого соромитися і навіть немає про що особливо шкодувати. Та що ви скажете, коли дізнаєтеся, що зі мною трапилося щось, що мене не надто цікавить, але переслідує, ніби нічне жахіття.

— У такому разі, — серйозно відповів чоловік, — я принесу назад цей торт.

— Ви спочатку вислухайте мене, — наполягала Лавра.

— Треба почати з того, що мій батько був власником готелю «Червона риба» в Ладбері, а я працювала в барі.

— А я стільки разів дивувався, — сказав він, — чому в цій кондитерській панує такий християнський дух.[6]

— Ладбері — це сонна, дрімуча діра в одному зі східних графств, і в «Червону рибу» приїжджали лише комівояжери, а ще заходили відпочити найогидніші люди, яких ви тільки можете уявити, та навряд чи зможете. Я маю на увазі малих лінивих людців, котрі ще мають на що жити, нічого не роблять, лише тринькають гроші в барах або роблять ставки на перегонах, вони погано одягнені, хоча справжній бідняк набагато кращий за них. Та навіть ці нещасні молоді негідники не надто часто відвідували наш дім. Двоє з них, котрі з’являлися частіше, були ще гірші за решту. Обоє грошовиті, в обох завжди ледачо-стомлений вигляд і розкішний одяг. Та я все ж шкодувала їх — мені видавалося, що вони внадилися до нашого малого невибагливого бару, тому що кожен з них мав невелику ваду, одну з тих, над котрими любить посміятися кожен селюк. Це навіть були не вади, а радше дивацтва. Один з них був на диво низький, чимось схожий на карлика або найменшого жокея. Зрештою, не мав нічого спільного з жокеєм, у нього була чорна голова, добре підстрижена борідка, яскраві очі, ніби у птаха, він дзвенів монетами в кишенях, подзенькував золотим ланцюжком від