Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова

Я не втримався і застогнав.

Я не міг дивитися на те, що натворили мої власні руки. Будь моя воля — я заплющив би очі і помер би від рук цього нещасного управителя верфі… але моє життя не належало мені — воно було віддане тим, хто нидів зараз у приміщеннях для рабів…

Мій стогін парубок сприйняв як заклик до бою. Він не мав на собі зброї, тому вхопив кинджал, густо покритий кров’ю його коханої.

— Ти відповіси за те, що скоїв! — закричав Рашид і кинувся на мене.

Я міг запросто убити його — хлопець не був вправним воїном, не мав зброї, гідної моєї шаблі. Та за його спиною з’явилися троє охоронців. Певно, їх привабив галас, що ми здійняли…

Наостанок я дістав маленького ножа і жбурнув у свою жертву. Шансів, що я влучу у життєво важливу частину тіла, було обмаль — але варто було спробувати.

Я мусив тікати…

Вікно відчинилось під ударом ноги. Дерев’яна дошка вилетіла геть.

Я побачив клумбу, всіяну квітами і стрибнув прямісінько на неї. Земля м’яко прийняла моє важке тіло, і вже наступної миті я побачив Вовка із бранцем на плечах і ще трьох козаків, що вели дівчат із приведеного мною ясира…

Я поглянув назад — за моєю спиною у вікні з’явився Рашид. Його обличчя було перекошене від болю і ненависті. Він щось кричав мені у спину.

— …проклятий! І весь рід твій буде проклятий!

Я розвернувся і побіг геть, подалі від того, що вже було не виправити. Подалі від блакитних очей-камінців, що бачили мій злочин…

У мене було видіння. Страшне видіння, в якому я чомусь побачив Святин кинджал. Я знову був кимось іншим. Тепер не було мене, Яна, чи, краще сказати, Джона. Не було того, хто зіпсував собі життя, вчинивши розправу із кривдником… Втім, у моєму видінні було щось пов’язане з тим Яном, яким я маю бути, — спільні ріки крові, що у них скупалися мої руки.

Крізь морок ночі я бачив чоловіків, жінок і навіть дітей. Вони плакали, молили мене про щось погано знайомою мовою… А я вбивав їх по одному… Вже було майже не чутно, чи то плач дитини, чи її помираючих батьків розривав моє серце, та я все одно уперто продовжував суд над безвинними… Але найбільше у пам’яті викарбувався образ однієї дівчини — чорнявої туркені, що звалася Сальва…

Я здригнувся від згадки про нічне жахіття, коли складав наші зі Святою спальники у кузов авто. А що, як то був не сон? Що, як це спогади минулого… але чийого? Мого?

Раптово мені стало неприємно від самого себе. Захотілося втекти, зникнути, щезнути чи просто не існувати, не мати ані проблем, ані переживань… Можливо, захотілося померти?..

— Джоне, ти кричав уночі, — Свята тихо спостерігала за мною. Дівчина притулилася спиною до бампера і поклала до рота зелену соломинку.

— І що з того?

— Так не кричать від звичайних жахіть. Так кричать після війни… чи щось таке.

— А тобі звідки знати?

Дівчина невесело посміхнулась:

— У світі весь час іде війна. То там, то тут. У мене був шанс поспілкуватись із молодим хлопцем з Чечні, із пенсіонером-ветераном, що бачив Другу світову… Я ж щось на кшталт модної зірки, часто подорожую країною. — Свята посміхнулась. — У мене є багатий досвід пізнання людей.

Я не хотів зараз розбирати по частинах власну свідомість і колупатися у її найчорніших нетрях, тому вирішив посміятись:

— Тож це правду кажуть, що шлях до зірок починається у ліжку? І яким був той дідок-ветеран, що ти мала з ним «багатий досвід»?

Свята ледь не вибухнула. Вона подивилася на мене так виразно, що я ледь не проковтнув язика. Втім, дівчина нічого не сказала, а лише відвела погляд і продовжила жувати соломину.

Дурний був жарт… І як мені у голову прийшло таке ляпнути?

Окрім убивчого погляду блакитних очей, цього ранку я більше нічого не отримав. Свята тихо сіла на заднє сидіння і ми знову рушили у дорогу.

Образа на мої слова все не проходила, навіть тоді, коли ми дістались до Коктебелю. Вже за кілька хвилин ми примостилися на піску, що сяяв у перших місячних променях, наче бите скло. Свята підібгала коротку спідничку, аби піщинки не налипали на тіло. Її біла шкіра контрастувала із темною тканиною, всіяною блискітками.

— Свято, як думаєш, ті дурні, що полюють на твою скриньку, можуть когось убити?

— Так, можуть. Я думаю, вони хочуть забрати кинджал, а може, і мене разом з ним, аби шантажувати пана Ларса… Напевно, хочуть, щоб він не заважав їм, щоб робив те, що їм буде потрібно.

— А кому «їм»?

— Не знаю… На жаль, я не знаю деталей життя пана Ларса. Він мій продюсер, але, як я розумію, до того, як познайомитись зі мною, Ларсик знався із дуже заможними і небезпечними людьми. Із тими, у кого є не тільки гроші, а й влада…

— Тож ми у повній… халепі? — сумно перепитав я.

— Ну, як тобі сказати…

— Може, віддаси йому той кинджал?

— Ні. Він уб’є себе, якщо я його віддам.

— Навіщо здоровій людині убивати себе?

Свята сумно зітхнула:

— Він казав, що уб’є себе, якщо я кудись подінусь. А мені треба кудись подітись, я не можу весь час бути з ним…

Свята замислилась. Вітер куйовдив її світле волосся, ніби намагався заплести косу та не мав на те хисту і раз-у-раз із почуттям кидав роботу на півдорозі до фіналу.

— Він настільки тебе любить, що дійсно уб’є себе?

Свята знизала плечима:

— Тут все не так просто, як здається… Я думала: «Обіцянка-цяцянка,