«Аляска» - Сергій Бут

— Гальмуй, — удруге просичав дідуган, але занадто пізно.

Бувши напідпитку, Антон запізно зреагував на перешкоду. Звук гальм заглушився громом, що розітнув нічне небо в момент страшної аварії. Колеса автівки підстрибнули над мокрим шосе, і цієї миті блискавиця освітила невеличку жіночу сумочку, що приземлилася на капот машини, просто перед очима перестрашеного Антона.

Кілька днів активного «лікування» в стінах карцеру звели нанівець той поступ, якого Антону вдалося досягти в оточенні пацієнтів тринадцятої палати. Обшир чотирьох стін щодень звужувався, ін’єкції невідомого препарату оживили галюцинації, і під кінець тижня пацієнт тонув у мареннях про персонажів, що змінювали одне одного: беззубий дідуган, Чахлий із Адамом, ба навіть головний лікар, який белькотів щось про гідрокостюм просто в обличчя знедоленому пацієнтові. Час від часу в тих видіннях з’являвся Григорій, і Антону кортіло вибачитися за свої слова про його сина, та чомусь примара старого ховалася в чорних завісах щоразу, як Антон розкривав рота.

На шостий день карцерна «терапія» сягла свого піку, «виключивши» пацієнта з реальності, після чого його вирішили повернути до палати.

Кімната жила звичним життям. Бемоль сидів на ліжку в позі лотоса, мізкуючи над черговим кросвордом. І хоча головний приз — фен для волосся — є здебільшого жіночим приладом для додавання краси, проте патлатій копії Леннона він теж не завадив би. Задерши голову, він відгадав чергове слово так, ніби взяв його зі стелі.

— Карцер, — промовив Бемоль, вписуючи в клітинки озвучений термін.

Не встиг артист дописати в останню клітинку потрібну літеру, як двері палати прочинились і двійко санітарів утягнули всередину ледь притомного Антона. Санітари зсунули ношу на ліжко й подалися геть, залишивши психам гадати, чому це їхній сусід зомлілий. Коли двері за ними зачинилися, усі пацієнти тринадцятої палати згуртувалися довкола Антонового ліжка. Міхаель оглянув змордоване обличчя, потріскані губи і, відтягнувши пальцем повіку, забив на сполох.

— Матір Божа, та він ледве дихає!!!

З грудей Коми, що єдиний зі всіх не проявив жодної цікавості до повернення Антона, вирвався протяжний стогін — він знов і знов переживав крах спортивної кар’єри. Алкоголік Толя, якому нерухомий сусід нагадав, чим завершуються лікувальні процедури, з острахом розвернувся до всіх спиною. Йому важко було собі уявити, що після кожного візиту до Павловича, він набирає схожого, рослиноподібного вигляду.

Тим часом понівечений Антон найдужче вразив Міхаеля. Відсутність ознак життя в друга непокоїла його далеко більше за власний стан.

— Розступіться! Дайте йому кисню! — вигукнув Міхаель і схилився над непритомним Антоном, приглядаючись до грудної клітки, якій, на його думку, тоненьке простирадло заважало вдихати повітря.

Антонові справи були кепські. Місько озирнувся, шукаючи допомоги. З усієї палати він міг покластися лише на одного чоловіка, який, за його наказом, відійшов на кілька метрів і спостерігав тепер за подіями з власного ліжка.

— Бемолю, подивися, чи Світлана на місці. Мерщій! — відрядивши друга в коридор, Міхаель знову схилився над Антоном, коли двері гупнули за Бемолем, який кулею вилетів із палати.

— Не здавайся, чуєш. Ти показав себе дужим хлопцем, — заворожив над тілом товариша Міхаель.

На палату спустилася мертва тиша. Усі заклякли в очікуванні дива, і тільки Григорій тихенько зачовгав капцями.

— Міську, візьми, — торкнувся плеча Міхаеля найстарший із пацієнтів.

Зосереджений на потерпілому від тортур Міхаель повільно розвернувся до Григорія, який простягав горнятко води. Хлопець швидко зметикував, що мав на думці старий і, взявши зі свого столика шмат марлі, занурив її в посудину. Тим часом із доброю звісткою повернувся Бемоль.

— Є! Вона на місці!

Не гаючись, Міхаель доручив Бемолю зволожувати Антону губи, а сам вилетів у коридор.

Рятівник Антона обережно долав відстань, яку міг пройти з зав’язаними очима. Світло з головного корпусу лікарні прорізалося крізь металеві прути хвіртки, куди прямував Міхаель. З охайних палат головного корпусу долітали вигуки й уривки розмов пацієнтів, застерігаючи Міхаеля від поспіху. Хоча пересуватися «Аляскою» не забороняли, Міхаель волів уникнути зустрічі з людиноненависними санітарами. Приглядаючись і дослухаючись до звуків із чужої території, він без перешкод дістався пункту призначення і, вхопившись за ґрати, покликав свою знайому.

— Світланко. Світланочко-о-о, — розтягуючи останній склад, шепотів Міхаель, зиркаючи краєм ока на головний коридор шпиталю.

За якусь мить двері сестринського кабінету прочинились і звідти вискочила Світлана, занепокоєна появою свого коханця.

— Чого тобі? — спитала дівчина, підійшовши до хвіртки й обережно поглядаючи в бік коридору.

Брови Міхаеля злетіти вгору, надаючи його обличчю жалісного вигляду. Утім, часу на пестощі не було, тому Міхаель коротко пояснив мету свого візиту й завмер, чекаючи на відповідь.

— Ти що, з глузду з’їхав? Чому ти піклуєшся про цього психа? — суворим тоном спитала медсестра.

— Ну, Свєто, будь хоч ти в цьому звіринці людиною. Загнеться пацан, — умовляв Міхаель.

Світлана запхала обидві руки в кишені білого халата, виманюючи в Міхаеля більше уваги до своєї незрівнянної персони.

— Ну, сонечку, будь ласка, — підіграв медсестрі пацієнт.

Теплі слова розчулили дівчину. Елегантним жестом вона поправила волосся, яке спадало їй на плечі та у м’якому вранішньому світлі мало вплинути на кавалера своїм бездоганним виглядом.

— Ти така красуня в мене, — промовив Міхаель.

Нарешті прохання чоловіка розтопили кригу.