«Аляска» - Сергій Бут

— Отець Іларій був тут?

— Так, на власні очі бачив. А хіба тебе не викликали?

Запитання Міхаеля не тільки ставило все догори дриґом, а й потребувало відповіді. Присутність у шпиталі людини, яка колись простягла руку допомоги й висмикнула Антона з тамтого світу, вимагала від пацієнта рішучості, і він наважився. Водолаз рушив до дверей та вийшов з палати.

— Ти куди? — гукнув Міхаель, але його приятель не мав наміру зупинятися.

Антон твердим кроком простував до хвіртки. Щойно там промайнула кощава постать санітара, тож чоловік поквапився з’ясувати причини, які завадили його зустрічі з отцем Іларієм.

— Агов! — крикнув Антон намагаючись голосом зупинити санітара. — Агов!

За спиною Водолаза вишикувалася черга витріщак, що визирнули зі своїх палат на його крики. Ще здалеку Антон помітив замок на дверях, тому, щоб не проґавити Чахлого остаточно, він прискорив ходу, майже побіг і за кілька секунд опинився біля входу в головний корпус, відгородженого від «Аляски» металевими ґратами.

— Агов, санітаре! Чує мене хто-небудь?!

Міхаель із Бемолем протиснулися крізь гурт пацієнтів, що зупинилися за кілька метрів до хвіртки, утворивши у вузькому коридорі невеличкий затор. Друзі поспішали застерегти Антона про хибність його намірів, але спізнилися — з іншого боку хвіртки з’явився Чахлий.

— Що сталося, психу? Чого репетуєш?

Шипіння санітара ширилося крізь ґрати, заповзаючи в Антонові вуха з особливим цинізмом. Складалося враження, що Чахлому відома причина неспокою хворого. Ба більше, надзвичайної уїдливості його голосу додавали ґрати, убезпечуючи санітара від раптового нападу збудженого пацієнта.

— Сьогодні день побачень, і лікар обіцяв мені зустріч із моїм другом.

Чахлий не квапився відповідати. Він користався з вигідного становища, спостерігаючи, як у очах Антона вмирає блиск надії, це давало санітарові неабияке задоволення.

— Ну, є таке, але якщо не покликали, то нікого не було, — байдужим тоном відказав Чахлий, здогадуючись про обізнаність Антона щодо візиту священика.

— Будь-ласка…

Міхаель першим з усіх второпав, що це програш. Антон мав жалюгідний вигляд, був геть не схожим на себе, а голос санітара лише підкреслював, що з нього знущаються. І хоча Чахлий зголосився допомогти, то було нещиро, і крізь полуду надії, що вкривала очі Антону, пацієнт не розгледів зухвальства. Санітар відчинив хвіртку і, впустивши хлопця в коридор головного відділення лікарні, знову замкнув. Під пильними поглядами інших хворих двоє чоловіків щезли у світлих стінах шпиталю.

— Це не дуже добра ідея, — прокоментував Міхаель і вздрів сповнений розуміння погляд Бемоля. Пацієнти розійшлися по палатах.

Чахлий провів Антона до ординаторської і навіть дозволив сісти на диван.

— Зараз покличу Павловича, зачекай тут.

Антон мовчки сів на канапу. Імовірність побачитися зі своїм рятівником не давала йому нагоди замислитися над поведінкою санітара й причиною його перебування в ординаторській. Знеможений пацієнт жадав лиш одного — зустрітися з давнім приятелем.

Хтось зупинився коло дверей. Стовбичення невідомої людини на порозі кабінету викликало в Антона нервозність, яка зростала у міру того, як він усвідомлював, що це особа жіночої статі. Крізь матове скло виднівся жіночий силует із довгим волоссям. Антон відсунувся на край дивана. Минулі жахіття воскресали в пам’яті трагічними картинками й готувалися після тривалої перерви вдертися в його життя крізь двері кабінету. Довкола все завмерло, провокуючи пацієнта на новий напад, аж раптом невідома сила підняла його з дивана й штовхнула назустріч страхові.

Водолаз розчинив двері, налякавши Світлану, яка враз випустила з рук тацю з численними мензурками та шприцами. Дзенькіт скла розлігся коридором і приніс на поріг ординаторської Чахлого з Павловичем.

— Що тут коїться? — спитав психіатр, спостерігаючи за медсестрою, яка навколішки збирала рештки свого вантажу.

— Та ваш псих мене злякав, розбила все, що ви наказали принести.

Павлович перевів холодний погляд із підлеглої на Антона та ввійшов в ординаторську, своїм великим тілом змусивши Антона відступити.

— Ну, що за розгардіяш ти вчинив? — спитав психіатр.

У коридорі з’явився Шрек і увійшов до кабінету, зачиняючи за собою двері.

— Сьогодні день побачень, а ви обіцяли мені зустріч з отцем Іларієм.

Колючі очі психіатра свердлили пацієнта.

— Ну обіцяв, і що з того? Твого друга не було.

Відверта брехня лікаря викликала в Антона недовіру.

— Ви обманюєте. Я знаю, що він був тут сьогодні!

— Спокійно, не треба агресії, — спробував повернути контроль над розмовою Павлович, та наразився на новий супротив Антона.

— Я не агресивний, я чекав на цю зустріч! — Антонів голос зазвучав твердіше, настороживши всіх присутніх працівників.

— Доведеться ще трохи зачекати, — відказав на це Павлович.

Нарешті Антон зрозумів, що заплановане й так ним очікуване побачення сьогодні не відбудеться. Пацієнт стиснув кулаки, це не пройшло повз увагу санітарів, які моментально стали на захист начальника.

— Я не буду більше чекати, я хочу виписатись! Почуваюся цілком здоровим, — спокійним тоном промовив Антон.

На якусь мить лікарю й санітарам відповідь пацієнта здалась адекватною, а сам чоловік — абсолютно здоровим. Та цю сміливість Павлович зустрів посмішкою. У компанії двох дужих санітарів згорьований пацієнт не становив жодної загрози, якою міг би стати, почувши про намір головного лікаря залишити його в клініці.