«Аляска» - Сергій Бут

— Не зовсім… Ми тебе ще підлікуємо, — мовив Павлович.

Рішення психіатра приголомшило Антона. Його горло пересохло, від чого голосові зв’язки видали малозрозумілі хрипи:

— Як? Ви не маєте права.

Це заперечення викликало в головного лікаря посмішку.

— Ти забув про власноруч підписані папери.

З-за обрію Антонових підозр необдуманий вчинок поставав фатальною помилкою. Вона затьмарювала майбутнє пацієнта, заганяла в кут, мов скаженого пса, і зачиняла перед ним двері офіційної виписки зі шпиталю. Ретельно вибудувані плани руйнувалися на очах.

— Я здоровий! — раптом вигукнув Антон, гублячи самоконтроль.

Така надмірна реакція пацієнта наполохала лікаря, який сховався від гріха подалі за спини санітарів. За живим щитом Антон уже не видавався йому таким небезпечним, хоча очі пацієнта не знали страху й вряди-годи поглядали на вікно.

— Схопіть його, — наказав очільник психушки.

Антон відступив до столу, але спритний Шрек його випередив.

Санітари накинулися на морально знесиленого пацієнта і за лічені секунди заламали йому руки.

— Пустіть мене! Пустіть!!! — волав Антон.

— У карцер! — натомість скомандував Павлович і, відчинивши двері ординаторської, вигукнув у коридор:

— Світлано, галоперидол! Негайно!

З найближчого кабінету розчахнулися двері, і коридором залунало цокотіння Світланиних підборів. Схарапуджений начальник, либонь, не дасть їй нормально висушити на нігтях новий лак, люб’язно подарований Міхаелем, і це непокоїло медсестру більше за будь-яких пацієнтів, але випадковий погляд у бік ординаторської й помічена там буча звіяли з голови дівчини всі думки про марафет. Справа здавалася серйозною, тому Косметичка мчала до свого кабінету, де в скляній шафі зберігалися медикаменти для втихомирення знавіснілих пацієнтів. Лікарняний стаціонар набував для Антона іншої форми.

У темному підвалі лікарні, де був карцер, ключ продирався нетрями замка. Його скрегіт порушував німу тишу, яка стояла тут завжди, крім тих випадків, коли до одіозної палати селили окремих пацієнтів. Нарешті замок подався, і до карцеру вкинули немічне тіло Антона. Слідом увійшли санітари й Павлович, який штовхнув за собою двері з такою силою, що від їхнього удару об заржавілу металеву коробку з вологої стелі впали краплі конденсату. Антон зіщулився, ухиляючись від прямого потрапляння водяних бульбашок за комір сорочки. Кілька таки впали на голу спину, від чого шкірою пробігли дрижаки. Розпечене стусанами тіло відмовлялося підійматися з кам’яної підлоги, проте воля до боротьби вимагала саме цього.

Водолаз підвівся, воліючи глянути недругам в обличчя. Він стиснув кулаки, але вдвічі кремезніший Прапор уже насувався на нього. Нерівна боротьба тривала протягом кількох секунд — і вдруге за день Антон зазнав поразки від дужчого санітара. Він проклинав адміністрацію лікарні, персонал і Павловича особисто; погрожував судом і впливовими зв’язками, навіть журналістами, але слова не мали впливу на людей у білих халатах. На всі погрози він дістав від Павловича одну-єдину відповідь:

— Нам відомо про твої проблеми, Антоне, тому залишаємо тебе на невеличкий курс терапії.

Павлович підніс руку з наготовленим шприцом і рушив до Антона, який вже не мав сили борсатися в обіймах санітарів. Голка увійшла в тіло пацієнта — і пекучий біль відчинив йому двері у світ безжальної муки. Передчуваючи біду, Антон стиха промовив:

— Я не хочу! Не треба ін’єкцій!

Його слова вже нічого не важили. Хай би що сказав пацієнт, справа його порятунку вже йому не належала. Тимчасом як організм засвоював ліки, Антон поволі втрачав зв’язок із реальністю. Спочатку його звинувачення переросли в заперечення, потім він згадав про привида, про свій гідрокостюм і, нарешті, ледь чутно вимовив:

— Це несправедливо.

Павлович, спостерігаючи за конвульсіями хлопця, промовив:

— Коли мені зарубали дисертацію, я теж так говорив. Усе життя — суцільна несправедливість, усеньке життя. Але в тебе знайшовся покровитель, тобі пощастило. Ми тебе вилікуємо, усе буде добре — спи…

Лікар обірвав своє віщування й суворим тоном звернувся до підлеглих:

— Тільки обережно з ним. За його життя головою відповідаєте! І Адаму перекажіть, аби пильнував.

Застороги шефа знітили санітарів. Обидва схилили голови, демонструючи свою згоду з наказом начальника.

Тим часом лікареві слова заколисували Антона. Він знепритомнів і цілковито провалився у власну безпорадність, зіткану з марень і спогадів, які перенесли його на нічну дорогу.

Пацієнт опинився за кермом службового джипа, що гнав по нічному шосе, розтинаючи колесами воду, яка не встигала змиватися з дорожнього полотна. Щохвилини він відвертався від дороги й брався до пляшки коньяку, яка замінювала йому переднього пасажира. Після чергового ковтка Антон розлючено зиркнув на дорогу, що тьмяно проглядалася крізь щільні потоки води, які заливали вітрове скло та з якими заледве впорувалися очисні щітки. Якоїсь миті очисники не витримали й зупинились у верхній точці, перетворивши стік на щільну водяну стіну.

— Дідько! — вилаявся Антон, засмикавши важіль керування очисними приладами.

Вантажівка, що рухалася назустріч, осліпила водія світлом фар і, сигналячи клаксонами, помчала в протилежному напрямку. У паніці Антон сильніше натиснув на важіль, і механізм відгукнувся на його силкування.

— Нарешті, — вимовив Антон, підсліпувато мружачись.

Дзеркало заднього огляду не фіксувало жодного руху, а між тим з-за спини Антона визирав його Жах. Зморщений дідуган з гарним довгим білим волоссям випростувався на задньому сидінні і, влаштувавшись зручніше, зміїним голосом просичав:

— Зупинися.

Антон хитнув головою, глянув у дзеркало заднього огляду й заціпенів. Прикипівши поглядом до беззубого рота, він скам’янів: його