«Аляска» - Сергій Бут

Суворість шпитального режиму пом’якшували зустрічі з близькими людьми. Час від часу у вестибюлі лікарні хворим влаштовували побачення з рідними чи друзями за попереднім записом і під пильним наглядом медсестер. І хоча час зустрічей не був тривалим, скривдженим долею людям цього було задосить; інша справа, що фортуна усміхалася не всім.

Поява Чахлого з білим аркушем сигналізувала пацієнтам саме про такий день, і кожен із чоловіків насторожився, сподіваючись якомога швидше почути своє прізвище. Першими палату покинули Шпряха й Міхаель. Останній виходив за двері з передчуттям нового дурманного подарунку, тому його обличчя світилося радістю. Згодом пішли Кома та Бемоль, і в палаті залишилося двоє: Антон і Григорій.

Пам’ятаючи про слова Павловича, Антон сподівався на зустріч із отцем Іларієм. Оскільки священик знав про його місцеперебування, можна було не сумніватися, що належної днини він доможеться в черствого лікаря побачення з Антоном, але наразі Чахлий мовчав. Навіть більше, санітар забрався геть, сповістивши, що нині для двох пацієнтів добрих новин не має. Коли двері за санітаром зачинились, Антон схопився з ліжка й почав ходити туди-сюди смужкою вільного простору, що тягнулася від дверей до вікна. Під його ногами зі скрипом прогиналися мостини; протяг розносив ледь чутне бубоніння, а стіни змішували ці звуки в єдину доріжку незрозумілих звуків, що передавала знервованість пацієнта.

З відомих причин Григорія Муховицького не навідували родичі. Як завжди в такі моменти, він почувався страшенно пригніченим і викинутим за межі нормального життя, хоча в психіатричній лікарні такими почувалися всі без винятку пацієнти. Біда Григорія ховалася не в помешканні, про яке згадано в статті, а в батьківському горі, яке раптово спіткало чоловіка на схилі літ.

Чоловік відвернувся до вікна. Задуха й сердечна мука стискали йому груди. Сльози стояли в очах, і, коли Антонова постать зникла з його поля зору, він уже зібрався дати волю почуттям, однак рипіння пружин на сусідському ліжку втримало старого від його наміру — з залу побачень повернувся Кома. Хлопець поклав на тумбочку отриманий подарунок та впав у ліжко, поринаючи у свій звичний стан. Антон, який місця собі не знаходив, звернувся до сусіда, намагаючись вивідати бодай якусь інформацію.

— Ну, що там? Багато людей?

Кома удостоїв його лише поглядом. Та з нього збентежений Антон нічогісінько не второпав.

— От лайно, — вилаявся він і собі гепнувся на ліжко.

Деякий час Водолаз борсався на ліжку, усе ще сподіваючись почути власне прізвище, проте ніхто з санітарів його не покликав. Легкий дотик до плеча перервав його роздуми. Неспішно відвівши від стелі очі, Антон побачив перед собою Григорія. Він кинув на порушника свого спокою запитальний погляд. Той стояв із фотокарткою в долоні.

— Син, — мовив Григорій, простягаючи світлину первістка.

Антон розгледів усміхнене обличчя, яке дивилося на нього з потертої фотокартки. Схожість із батьком була мінімальною, очевидно, тому що останній утратив здорову подобу, а втім, очі Григорія сяяли теплом і свіжістю. Щасливий вигляд сусіда в нинішніх злиднях здався Антону недоречним. Йому було не до радощів Григорія, коли надія на власну зустріч із церковним приятелем згасала щомиті.

— Що це за син, який не відвідує батька? — бовкнув спересердя Водолаз.

Незважаючи на свій статус «хворого», Григорій прекрасно усвідомив ціну випаду. Антонові слова краяли йому серце, і старий пішов геть, уникаючи болючої відповіді. Він картав себе за проявлену сентиментальність перед незнайомцем, якому фактично немає діла до його лиха.

Черговий удар долі вклав чоловіка в ліжко, у вузьких межах якого він почувався більш-менш безпечно. Думки тяжким каменем притиснули його немічне тіло до пружин, відкриваючи на серці незагоєні рубці. Важка батьківська сльоза оросила щоку немічного чоловіка й скотилася на подушку, залишаючи на ній мокрий слід.

У кімнаті запала тиша, лише за вікном чувся шелест заколиханих вітром дерев. Звуки природи служили бальзамом для пацієнтів, проте жодному з них було не до насолоди.

У цій тиші Антону стало ніяково. Біль сусіда, якого й без того вважали найуразливішим і найбеззахиснішим із-поміж усіх пацієнтів їхньої палати, передався і йому. Антон подивився на мовчазного Григорія, що ховався в позі ембріона від болю, завданого прикрими словами, і сором затопив йому серце. Жаль до ображеного ним старого пересилив надію на зустріч із отцем Іларієм, і, набравши в груди повітря, Антон уже зібрався був перепросити знову старшого чоловіка за свою грубість. Не судилося! Двері палати знову відчинились — і всередину ввійшов розгніваний Шпряха. Побачення з дружиною мало суто офіційний характер. Ініціатива запроторити його до психіатричної клініки належала саме їй, і Анатолій про це здогадувався. Утім, біла гарячка й зафіксовані поліцією збитки, завдані сусідам, давали його дружині змогу лишатися поза підозрами в цій марудній справі. Анатолій упав на ліжко з похмурим виразом обличчя, не соромлячись Антона, якому кортіло дізнатися гарні новини:

— Ну, що там? Нові люди якісь є?

Антон делікатно підходив до об’єкта, що його цікавив.

— Не знаю, — буркнув Анатолій і повернувся до стіни.

Цієї-таки миті до палати повернувся радісний Бемоль, якого навідувала дружина, а за ним прийшов і Міхаель. Споглядаючи щасливі обличчя друзів, Антон устав із ліжка й по черзі дивився то на одного, то на другого товариша. Витріщання Антона відволікли Міська, що спритним рухом ховав під матрацом якийсь пакунок.

— Чого дивишся? Твій ксьондз тобі нічого не приніс?

Згадка про священика насторожила Антона.

— Ні, мене не викликали.

Міхаель і далі порпався під матрацом, не підозрюючи, що його слова прицвяхували Водолаза до підлоги, і він нетерпляче очікує пояснень. Лише дивна наелектризованість, яку випромінював Антон, змусила Міхаеля вдруге глянути в його бік.

— Ти