Єдиною втіхою була тригодинна зустріч мам, що проходила раз на тиждень, зранку в середу. Але вона була не настільки близька з рештою мам, щоб ділитися почуттями. Усі вони здавалися по-справжньому щасливими й обізнанішими за неї, хоча для кожної з них то була перша дитина.
І ще була щотижнева вечірня сесія з докторкою Лумсден, коли з Корою сидів Марко.
Усе, чого Анна хоче тепер, — повернутися назад на добу. Вона дивиться на електронного годинника на тумбочці біля ліжка — 23:31. Двадцять чотири години тому вона вкладала Кору в ліжечко, щоб повернутися на вечірку. Нічого поганого ще не сталося, все було добре. Якби ж вона могла повернути час назад, вона була б така вдячна, така щаслива, їй навіть здається, що її депресія відступила б назавжди. Вона б раділа кожній миті з донькою. Вона б ні на що ніколи більше не поскаржилася б.
Лежачи в ліжку, Анна укладає таємну угоду з Богом, хоча й не вірить у Бога, і плаче в подушку.
Зрештою Анна засинає, але Марко довго лежить поряд із розплющеними очима. Він не може притишити дзижчання в голові.
Він дивиться на свою дружину, що тривожно спить на своїй половині ліжка, повернувшись до нього спиною. Вона не спала більше тридцяти шести годин. Він знає, що для того, щоб це пережити, їй необхідно поспати.
Він дивиться на її спину й думає про те, як сильно вона змінилася після народження дитини. Це сталося геть неочікувано. Вони обоє так сильно хотіли цю дитину — готували для неї кімнату, купували дитячі речі, відвідували курси підготовки для батьків, прислухалися до того, як вона б’ється в животику. То були чи не найщасливіші місяці їхнього життя. Він ніколи б не міг подумати, що потім буде так важко. Він не бачив, що насувається.
Її пологи були складними й тривалими — до цього вони також були не готові. Ніхто не пояснює цього на курсах підготовки — все може піти не так. Зрештою Анні зробили ургентний кесарів розтин, але з Корою все було добре. Кора була бездоганна. І з донькою, і з мамою все було гаразд, і вони повернулися з лікарні для нового життя.
Відновлення теж було довшим і важчим для Анни через кесарів розтин. Вона була розчарована через те, що природних пологів не вийшло. Марко намагався переконати її. Він також уявляв усе інакше, але не вважав, що це аж так важливо. Кора була чудова, Анна була здорова, і для нього важило тільки це.
На початку в Анни були проблеми з грудним вигодовуванням: дитині не вдавалося правильно захопити груди. Їм довелося звернутися по допомогу до професіоналів. З матері Анни користі не було — вона вигодувала своє маля з пляшечки.
Марко хоче простягти руку й легенько погладити Анну по спині, та боїться розбудити її. Вона завжди була емоційною, чутливою. Вона одна з найвитонченіших жінок, яких він знав. Йому так подобалося навідуватися до неї в галерею. Часом він несподівано приходив в обідній час або після роботи — просто тому, що хотів побачити її. Він насолоджувався, спостерігаючи за тим, як вона спілкується з клієнтами, як уся аж світиться, коли говорить про картину чи нового художника. Він думав: «Не можу повірити, що вона моя».
Щоразу як відкривалася нова експозиція, вона запрошувала його — на відкритті було шампанське й частування, жінки в елегантних сукнях і чоловіки в хороших костюмах. Анна кружляла кімнатою, зупиняючись поговорити з людьми, що скупчилися перед якоюсь роботою — яскравими бризками фарби чи картиною тоналістів у похмуріших кольорах. Марко на цьому не розумівся. Найпрекраснішим експонатом, що незмінно привертав його увагу, завжди лишалася Анна. Він стояв віддалік, біля бару, пригощаючись сиром, чи просто осторонь і спостерігав за тим, як вона працює. Вона вчилася цьому в університеті, досліджуючи історію мистецтва й мистецтво сучасне, та окрім цього в неї був якийсь особливий інстинкт, пристрасть до цього. Марко виховувався без мистецтва, але воно було частиною її життя, і це йому в ній подобалося.
На весілля він купив їй у галереї картину — вона відчайдушно її хотіла, але казала, що вони ніколи не зможуть її собі дозволити, — дуже велике темне полотно молодого художника, яким вона страшенно захоплювалася. Та робота висить у них над камінною полицею. Але тепер вона навіть не дивиться на неї.
Марко перекочується на спину, очі йому пече. Він хоче, щоб вона впоралася із цим. Він не може дозволити поліції підозрювати їх, підозрювати їх сильніше, ніж вони підозрюють уже. Те, що вона сказала про докторку Лумсден, стривожило його. В її очах був страх. Невже вона сказала психіаторці про бажання нашкодити своїй дитині? Жінки часом думають про таке під час післяпологової депресії.
О господи. О Боже. Чорт забирай.
Його коп’ютер в офісі. Він гуглив «післяпологову депресію» і ходив за посиланнями про післяпологовий психоз, читав ті жахливі історії про жінок, які вбили власних дітей. Про жінку, яка задушила двох дітей. Про жінку, яка втопила п’ятьох дітей у ванній. Про жінку, яка заїхала з дітьми на машині в озеро. Боже милостивий, хай йому грець. Якщо поліція копирсатиметься в його офісному комп’ютері, то вони це знайдуть.
Хоча Марко просто лежить у ліжку, його кидає в піт. Він увесь липкий, голова йде обертом. Що подумає поліція, якщо вони це знайдуть? Вони вже вирішили, що Анна вбила Кору? Чи думають вони, що він допомагає це приховати? І якщо вони побачать у браузері його історію, чи не вирішать вони, що він почав хвилюватися про Анну вже декілька тижнів тому?
Він лежить на спині, широко розплющивши очі. Чи не варто самому сказати про це поліції, поки вони нічого не знайшли? Він не хоче справляти враження, ніби приховує
