Коли він встає, серце в нього б’ється, як скажене. Він спускається сходами, лишаючи Анну, що стиха сопить, у темряві за спиною. Детектив Ресбак сидить у вітальні в кріслі, яке, здається, стало його улюбленим, працюючи за своїм ноутбуком. Марко дивується — цей детектив, він узагалі спить хоч колись? І коли він звідси піде? Вони з Анною не можуть його вигнати, хоча їм обом і хотілося б.
Коли Марко заходить у кімнату, детектив Ресбак переводить на нього погляд.
— Я не можу заснути, — мимрить Марко. Він сідає на канапу, намагається підібрати слова для початку цієї розмови. Він відчуває, що детектив уважно дивиться на нього. Казати чи ні? Вони ще не були в його офісі? Вони ще не перевірили його комп’ютер? Чи зрозуміли вони вже, що його бізнес у халепі? Чи відомо їм, що він ризикує втратити компанію? Якщо й ні, то скоро стане. Він знає, що вони його підозрюють, вивчають його минуле. Але фінансові проблеми ще не роблять із тебе злочинця.
— Я хочу вам дещо сказати, — нервово каже Марко.
Ресбак спокійно дивиться на нього й відкладає ноутбук.
— Я не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно, — каже Марко.
— Добре, — відповідає детектив Ресбак.
Марко набирає повітря в легені, перш ніж промовити:
— Коли кілька місяців тому Анні поставили діагноз «післяпологова депресія», мене це, ну… неабияк схвилювало.
Ресбак киває:
— Воно й зрозуміло.
— Ну тобто, я ніколи не стикався з подібним. Вона була дуже пригнічена, знаєте. Постійно плакала. У неї не було сил. Я хвилювався за неї, але думав, що вона просто виснажена, що це тимчасово. Я думав, що коли дитина почне спати вночі, їй стане краще. Я навіть пропонував, щоб вона частково повернулася до своєї роботи в галереї, тому що їй це подобалося, і я думав, що там вона зможе розвіятися. Але вона відмовлялася. Їй здавалося, що цим я хочу сказати їй, що вона не здатна бути хорошою матір’ю. — Марко хитає головою. — Звісно ж, я так не вважав! Я запропонував найняти когось, щоб допомагали їй протягом дня, покликати якусь дівчину, щоб вона могла подрімати, та вона й чути не хотіла.
Ресбак знову киває, уважно слухаючи.
Марко продовжує, нервуючи дедалі більше.
— Коли вона сказала, що їй поставили діагноз «післяпологова депресія», я не хотів зациклюватися на цьому, розумієте? Я хотів підтримати її, але вона не все мені розповідала.
Він починає знову терти долоні об джинси.
— Тож я почитав про це в Інтернеті, але не тут, не вдома, тому що не хотів, щоб вона знала, що я хвилююся. Тож я скористався робочим комп’ютером.
Марко відчуває, як червоніє. Все пішло не так. З його слів виходить, наче він підозрює Анну, наче не довіряє їй. Звучить так, ніби в них є секрети одне від одного.
Ресбак дивиться на нього з кам’яним виразом обличчя. Марко не може зрозуміти, що той думає про все це. Це виводить.
— Тож я хотів, щоб ви знали, якщо ви раптом перевіряли мій комп’ютер на роботі, чому я ходив по тих сайтах про післяпологову депресію. Я намагався зрозуміти, що з нею коїться. Я хотів допомогти.
— Я розумію, — Ресбак киває, ніби цілком його розуміє. Але Марко не вдається визначити, що він собі думає насправді.
— Нащо вам знадобилося повідомляти мені, що ви читали про депресію на роботі? У вашій ситуації це видається цілком природним, — каже Ресбак.
Марко поза шкірою йде холод. Невже він зробив тільки гірше? Він щойно наштовхнув їх на думку покопирсатися в його комп’ютері? Чи варто йому пояснити також і про лінки на вбивства, чи краще лишити все як є? В якусь мить він запанікував, не знаючи, що робити далі. Він думає, що вже й так достатньо все зіпсував.
— Я просто подумав, що мушу вам сказати, — відрізав Марко і встав, щоб піти, сердитий сам на себе.
— Чекайте, — каже детектив. — Ви не проти, якщо я запитаю вас про дещо?
Марко сідає.
— Давайте. — Він схрестив руки на грудях.
— Це про минулу ніч, про те, що було після того, як ви повернулися від дитини о пів на першу.
— І що тоді було?
— Про що ви із Синтією говорили на подвір’ї?
Від цього питання Марко стає ніяково. А про що вони мали говорити? Чому він про це питає?
— Нащо вам знати, про що ми говорили?
— А ви пам’ятаєте? — питає Ресбак.
Марко не пам’ятає. Він узагалі не пам’ятає, щоб вони багато говорили.
— Не знаю. Ні про що. Просто теревенили. Нічого важливого.
— Вона дуже приваблива жінка, правда ж?
Марко мовчить.
— Ви згодні з цим? — перепитує Ресбак.
— Напевне, — відповідає Марко.
— Ви сказали, що минулої ночі на подвір’ї між пів на першу і першою, коли ви разом повернулися всередину, ви нічого не бачили й не чули.
Марко опускає голову, не дивлячись на детектива. Він знає, до чого той хилить. Він починає пітніти.
— Ви сказали, — і тут детектив переглядає свого записника, — ви сказали, що не звернули уваги. А чому ви не звернули уваги?
Що, в біса, йому робити? Він знає, куди править детектив. Марко мовчить, як боягуз. Але він відчуває, як кров пульсує у вені на скроні, й думає про те, чи помітив це детектив.
— Синтія каже, що ви наблизилися до
