— Що? Ні, такого не було, — Марко різко підіймає голову й дивиться на детектива.
Детектив знову переглядає записника, гортає сторінки.
— Вона каже, що ви гладили її пальцями по ногах, поцілували її, посадили собі на коліна. Вона сказала, що ви були дуже наполегливим, що ви захопилися.
— Це неправда!
— Що неправда? Ви її не цілували? Чи ви не захопилися?
— Ні! Тобто я її не чіпав, це вона до мене чіплялася.
Марко відчуває, що розчервонівся, він розлючений на себе. Детектив мовчить. Марко затинається, квапливо підбираючи слова, щоб захистити себе, постійно повторюючи про себе: «От брехлива курва».
— Все було не так, — наполягає Марко. — Це вона все почала.
Він зіщулюється від того, наскільки по-дитячому це звучить. Він вдихає, щоб заспокоїтися.
— Вона підійшла до мене. Я пам’ятаю, як вона підійшла й сіла мені на коліна. Я сказав, що їй не можна тут сидіти, і намагався її відштовхнути. Але вона взяла мою руку й поклала собі під спідницю. На ній була така довга сукня із розрізом збоку.
Марко вкривається потом, усвідомлюючи, як це звучить. Він намагається розслабитися. Переконати себе в тому, що, яким би покидьком не вважав його детектив, у нього немає жодних причин думати, ніби це якось пов’язано з Корою.
— Це вона мене поцілувала, — Марко замовкає і знову червоніє. Він бачить, що Ресбак не вірить жодному його слову. — Я заперечував, пояснював, що ми не повинні цього робити, але вона не вставала з моїх колін. Вона розстебнула мені ширинку. Я боявся, що нас хтось побачить.
Ресбак каже:
— Ви багато випили. Наскільки можна довіряти вашим спогадам?
— Так, я випив. Але я не був настільки п’яним. Я добре пам’ятаю, що там відбувалося. Я не чіплявся до неї. Вона майже накинулася на мене.
— Нащо їй брехати? — прямо питає Ресбак.
Нащо їй брехати? Марко питає себе про те саме. Нащо Синтія все йому так спаскудила? Вона оскаженіла через те, що він їй відмовив?
— Можливо, вона розлютилася тому, що я відмовив їй.
Детектив лише стискає губи у відповідь.
У відчаї Марко каже:
— Вона бреше.
— Ну, хтось із вас, безперечно, бреше, — каже Ресбак.
— Нащо мені про таке брехати? — наївно питає Марко. — Ви не можете заарештувати мене за те, що я цілувався з іншою жінкою.
— Ні, — каже детектив.
Він чекає секунду чи дві й каже:
— Марко, скажіть мені правду. У вас із Синтією роман?
— Ні! Звісно, ні. Я люблю свою дружину. Клянуся, я не вчинив би так, — Марко дивиться на детектива не кліпаючи. — Це Синтія вам таке сказала? Вона сказала, що в нас роман? Це повне лайно.
— Ні, вона такого не казала.
Анна сидить у темряві на верхній сходинці й усе чує. Її кидає в холод. Тепер вона знає, що минулої ночі, якраз коли їхню дитину вкрали, її чоловік пестив Синтію, яка живе за стіною, і цілувався з нею. Вона не знає, хто з них почав це першим, — судячи з того, що вона бачила, це міг бути будь-хто з них. Вони обоє винні. Анна почувається так, ніби її вдарили під дих, почувається зрадженою.
— Ми закінчили з цим питанням? — каже Марко.
— Так, звісно, — відказує детектив.
Анна швидко зривається на ноги й, боса, біжить у спальню. Вона тремтить. Вона заповзає під ковдру й удає, що спить, але боїться, що прискорене дихання видасть її.
Марко заходить до спальні, кроки його важкі. Він сідає на край ліжка, спиною до неї, дивиться на стіну. Вона напіврозплющує очі й витріщається на його спину. Вона уявляє, як він розважався із Синтією на стільці на патіо, поки вона помирала від нудьги у вітальні з Гремом. І коли його рука була в трусиках Синтії, а Анна вдавала, що слухає Грема, хтось саме забирав Кору. Вона ніколи більше не зможе йому довіряти. Ніколи. Вона відвертається й натягає ковдру на голову, поки беззвучні сльози котяться її обличчям, збираються в озерце на шиї.
У Синтії та Грема, у спальні за стіною, палка суперечка. Та, попри це, їм вдається не підвищувати голоси. Вони не хочуть, щоб їх почули. На їхньому величезному двоспальному ліжку стоїть відкритий ноутбук.
— Ні, — каже Грем, — нам треба просто піти в поліцію.
— І що ми їм скажемо? — питає Синтія. — Трохи запізно для цього, ти не думаєш? Вони вже були тут, допитували мене, коли ти був на роботі.
— Не так уже й пізно, — не погоджується Грем. — Ми скажемо їм, що в нас на задньому дворі встановлено камеру. Нам не доведеться пояснювати, нащо вона там. Їм не потрібно знати зайвого.
— Ага. А як саме ми пояснимо їм те, що досі про неї не згадали?
— Ми можемо сказати, що забули про неї, — Грем відхиляється на узголів’я, він, здається, схвильований.
Синтія сміється, але якось недобре.
— Ну звичайно. Довкола кишить поліція через зникнення дитини, а ми просто забули, що в нас на задньому подвір’ї прихована камера.
Вона встає й починає знімати свої сережки.
— Вони в це ніколи не повірять.
— Але чому? Ми можемо сказати, що ніколи не перевіряємо її, або думали, що вона зламана, або вважали, що там сіли батарейки. Ми можемо сказати, що думали, ніби вона не працює, а просто висить собі для постраху.
— Для
