Ймовірно, утім, що перед ним спонтанний злочин.
Чи не могли дружина або чоловік ненавмисно вбити дитину, можливо, в пориві гніву, між шостою та сьомою, чи, можливо, дитина постраждала під час їхньої сварки або під час котроїсь із нічних перевірок? Якби щось таке сталося, чи не могли б вони поспіхом домовитися з кимось, щоб їм допомогли позбутися тіла пізно вночі?
І цей рожевий комбінезончик — він муляє йому. Мати каже, що запхала його в кошик для білизни, біля сповивального столика. Та його знайшли під подушкою. Чому? Може, вона стільки випила, що, замість кинути забруднений костюмчик у кошик, запхала його під подушку? І якщо вона була настільки п’яна, щоб думати, що поклала комбінезон у кошик, тоді як цього не було, то чи не була вона аж така п’яна, щоб упустити дитину? Можливо, вона її не втримала, дитина забилася головою й померла. Можливо, мати її задушила. Але якщо так і було, то як батькам вдалося так швидко влаштувати, щоб дитину забрали? Кому вони зателефонували?
Він має визначити, хто міг бути їхнім спільником. Він дістане записи з домашнього й мобільних телефонів Конті й з’ясує, чи телефонували вони комусь тієї ночі.
Але якщо дитину не вбили — випадково чи умисно — чи не могли вони інсценувати викрадення?
Ресбак навіть здогадується, навіщо. Злочинець отримає три мільйони. Може, й більше. Така сума будь-кого вмотивує. Легкість, із якою бабуся й дідусь погодилися надати гроші вбитим горем батькам, вражає.
Незабаром Ресбак дізнається все, що зможе, про Марко та Анну Конті.
А тепер настав час опитати сусідів.
Розділ 10Ресбак зупиняється біля будинку Конті, щоб забрати Дженнінґза. Коли детективи, за якими пильно спостерігають репортери, стукають у сусідні двері, виявляється, що Грема Стілвела немає вдома.
Ресбак уже зустрічався із цим подружжям уночі, після повідомлення про зникнення дитини. Синтії та Грему Стілвелам відібрало мову від викрадення сусідської дитини. Того разу Ресбак зосередився на задньому дворику, паркані й проході між двома будинками. Але тепер він хоче поговорити із Синтією, хазяйкою вечірки, щоб зрозуміти, чи зможе вона кинути світло на життя подружжя по сусідству.
Вона молода жінка. Трохи за тридцять, довге чорне волосся, великі блакитні очі. Від такої фігури на дорогах сповільнюється рух. Їй добре відомо, наскільки вона приваблива, і своєї краси вона не приховує. Вона у блузці, розстібнутій до глибокого декольте, у лляних штанях, що підкреслюють її принади, і в сандалях на високих підборах. У неї ідеальний макіяж навіть попри те, що в її гостей украли немовля, поки вони сиділи в них за столом минулої ночі. Але під бездоганним макіяжем проступає утома, ніби вона мало спала, якщо спала взагалі.
— Ви щось знайшли? — одразу запитала Синтія Стілвел, щойно запросила детективів до свого помешкання. Ресбак приголомшений схожістю цього будинку із сусіднім. Планування те саме, такі ж різьблені дерев’яні гвинтові сходи нагору, такі самі мармуровий камін і вікно. Але кожний будинок бездоганно відбиває характер його мешканців. Будинок Конті всередині оформлено у приглушених тонах і прикрашено антикваріатом і витворами мистецтва — у будинку Стілвелів сучасніші білі шкіряні меблі й столи зі скла та хромованого металу, оздоблені яскравим тисненням.
Синтія сідає на стілець перед каміном і гойдає сандалею, що ідеально підходить до нафарбованих жовтогарячим нігтиків на елегантно схрещених ногах.
Коли Дженнінґз із Ресбаком влаштовуються на канапі, останній із гіркою посмішкою зазначає:
— Боюся, ми не маємо права розголошувати деталі.
Жінка навпроти нього, здається, напружилася. Він намагається налаштувати її на бесіду.
— Чим ви займаєтеся, місіс Стілвел? — питає Ресбак.
— Я професійний фотограф, — каже вона. — Працюю здебільшого сама на себе.
— Зрозуміло, — каже він, ковзаючи поглядом по стінах, прикрашених чорно-білими фото в гарних рамах. — Це ваші роботи?
— Так, взагалі-то. — Вона посміхається кутиками рота.
— Жахливо, що дитину вкрали, — каже Ресбак. — Напевне, вас це теж неабияк тривожить.
— Я постійно про це думаю, — каже вона, не приховуючи хвилювання, і насуплюється. — Розумієте, вони були тут, коли це сталося. Ми всі були тут, розважалися, не думали ні про що. Гидке відчуття.
Вона облизує губи.
— Можете розповісти мені про вечір? — запитує Ресбак. — Просто розкажіть своїми словами.
— Добре, — вона глибоко вдихає. — Я планувала вечірку на честь сорокового дня народження Грема. Він хотів щось затишне. Тож я запросила на вечерю Марко й Анну, тому що ми часом вечеряємо разом і тому що ми добрі друзі. Раніше, до народження дитини, ми збиралися частіше, ніж тепер. Ми вже давно не проводили з ними часу.
— Це ви запропонували, щоб вони лишили дитину вдома? — запитує Ресбак.
Вона заливається фарбою.
— Я не знала, що вони не знайшли няню.
— Я так розумію, в них була няня, та в останній момент вона не змогла прийти.
Вона киває.
— Так. Але я б ніколи не просила лишити дитину вдома, якби знала, що нікому з нею побути. Вони просто заявилися до нас із радіонянею і сказали, що постійно слідкуватимуть за нею.
— І як ви до цього поставилися?
— Як я до цього поставилася? — питає вона, здивовано звівши брову.
Ресбак киває й чекає.
— Я ніяк до цього не поставилася. Я не її мама. Я вважала, що вони знають, що роблять. Вони начебто спокійно до цього поставилися. Я була надто зайнята підготовкою столу, щоб замислитися про це. — Вона додає: — Щиро кажучи, з цією біганиною додому щопівгодини… ми б менше відволікалися, якби
