Карти на стіл - Агата Крісті
– Чотири, – сказала Рода.
– Або ж – оце хороша теорія – припустімо, що Шайтана знав якийсь секрет із минулого Робертса. Ви, голубонько, мабуть, не помітили цього, але Шайтана сказав дещо доволі цікаве під час вечері. Після того ще якась така дивна мовчанка запала.
Енн нахилилася, щоб торкнутися пальцем гусені, і промовила:
– Здається, я нічого такого не пригадую.
– Що він сказав? – поцікавилася Рода.
– Та щось про… Як же ж там було? Нещасний випадок і отруту. Точно не пригадуєте?
Ліва рука Енн міцно вп’ялася в плетіння крісла.
– Може, щось трохи, – стримано відповіла вона.
Рода раптом звернулася до подруги:
– Люба, тобі треба накинути пальто. Вже ж давно не літо. Сходи вдягнися.
Енн похитала головою.
– Мені не холодно.
Втім, при цих словах її тілом пройшла дивна дрож.
– Розумієте тепер мою теорію? – продовжила місіс Олівер. – Гадаю, якийсь із лікаревих пацієнтів начебто випадково отруївся. Однак насправді це було діло рук Робертса. Думаю, він багатьох людей убив у такий спосіб.
Раптом щоки Енн знову набралися рум’янцем.
– Хіба лікарі зазвичай ставлять собі за мету вбивати своїх пацієнтів цілими пачками? Чи не нашкодило б це їхній репутації?
– Звісно, потрібна певна причина для вбивства, – невиразно промовила письменниця.
– Я вважаю таку теорію абсурдною, – рішуче заявила дівчина. – Абсолютно абсурдною і вкрай мелодраматичною.
– Енн, перестань! – вигукнула Рода, згораючи від сорому. Вона подивилася на гостю. Її погляд нагадував погляд розумного спанієля, який хоче щось сказати своєму господареві. «Спробуйте зрозуміти її. Будь ласка, спробуйте зрозуміти її», – ось що промовляли очі дівчини.
– Як на мене, місіс Олівер, то це першокласна теорія, – виголосила Рода з цілковитою щирістю в голосі. – До того ж лікар міг використати щось, що не залишає жодного сліду, чи не так?
– О! – вигукнула Енн.
Обидві її співрозмовниці повернулися, щоб подивитися на неї.
– Я пригадала ще дещо, – сказала вона. – Містер Шайтана згадував про те, що лікарі можуть робити якісь речі в лабораторіях. Він хотів щось цим сказати.
– Але про це згадував не містер Шайтана. – Місіс Олівер похитала головою. – Про це згадував майор Деспард.
Звук чиїхось кроків по садовій стежці змусив жінку обернутися.
– Он воно що! – вигукнула вона. – Про вовка промовка!
У цю мить з-за рогу будинку вийшов майор Деспард.
Розділ тринадцятий. Другий гість
Майор Деспард явно не очікував побачити тут місіс Олівер, тож ця зустріч застала його зненацька. Обличчя чоловіка налилося таким багряним рум’янцем, що цього не можна було сховати навіть за шаром засмаги. Через своє хвилювання, підійшовши до Енн Мередіт, він почав говорити дещо обірваними фразами.
– Даруйте, міс Мередіт, – сказав він. – Дзвонив у дзвінок. Там нікого. Я тут проїжджав повз. Подумав, може, навідаю вас.
– Пробачте, що вам ніхто не відповів, – перепросила Енн. – У нас немає покоївки. Тут працює одна жіночка, але вона приходить лише вранці.
Енн познайомила майора з Родою, і та запропонувала гостям випити чаю.
– Ходімте краще всередину. Надворі стає прохолодно.
Усі четверо зайшли в будинок. Рода одразу побігла на кухню, а місіс Олівер промовила:
– Оце так збіг. Треба ж було нам усім тут зустрітися.
– І не кажіть, – повільно протягнув Деспард.
Він кинув на жінку задумливий погляд, яким наче вивчав її.
– Я саме казала міс Мередіт, – продовжила місіс Олівер, отримуючи неабияке задоволення від ситуації, – що нам потрібно скласти план дій. Щодо викриття вбивці, я маю на увазі. Звісно ж, це був той лікар. Ви ж згодні зі мною?
– Не можу нічого сказати. Занадто мало інформації.
Письменниця скорчила свою улюблену гримасу а-ля «Ох же ж ці чоловіки!».
В повітрі повисла атмосфера напруження. Жінка одразу це відчула. Щойно Рода принесла чай, гостя встала й сказала, що повинна повертатися в місто. І ні-ні, вона дуже вдячна за люб’язний прийом, але в жодному разі не може залишитися на чай.
– Я дам вам свою візитку, – сказала вона. – Ось, тримайте, тут моя адреса. Заходьте до мене в гості, коли будете в місті, і ми собі про все поговоримо й спробуємо придумати щось, що допоможе нам докопатися до істини.
– Я проведу вас до брами, – запропонувала Рода.
Коли вони йшли стежкою, з дому вибігла Енн Мередіт і наздогнала їх.
– Я тут собі подумала, – вигукнула вона.
Її бліде обличчя сповнилося незвичної рішучості.
– Слухаю вас, моя люба.
– Я вдячна за вашу турботу, місіс Олівер. Але я радше воліла б нічого не робити. Я хочу сказати… То був такий жах. Я просто хочу забути про це.
– Дитинко моя, але річ у тім, чи ж вам дадуть про це забути.
– Що ж, я прекрасно розумію, що поліція не залишить мене в спокої. Ймовірно, вони прийдуть сюди й ставитимуть ще багато-багато запитань. Я готова до цього. Але поза тим, тобто поза рамками офіційного розслідування, я не хочу про це думати, як і не хочу, щоб щось мені про це нагадувало. Можете називати мене боягузкою, але я так вирішила.
– Ох, Енн! – видобула Рода.
– Я розумію, як ви почуваєтеся, але гадаю, що ви чините не дуже розумно, – відповіла місіс Олівер. – Якщо поліція залишиться без сторонньої допомоги, тоді вона ніколи не дізнається правди.
Енн Мередіт знизала плечима.
– Невже це справді має значення?
– Чи це має значення? – вигукнула Рода. – Звісно, це має значення, правда ж, місіс Олівер?
– Я не маю жодного сумніву щодо цього, – сухо сказала та.
– Я з вами не погоджуюся, – вперлася Енн. – Ті, хто мене знає, ніколи навіть не подумають, що це могла зробити я. Тож я не бачу жодних причин для втручання. Нехай поліція робить свою роботу й докопується до істини.
– Ох, Енн, ти зовсім не вмієш боротися, – прокоментувала її подруга.
– Хай там як, але
