Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Фон Шлессер мало схожий на того, хто вибачається.
— Тут маєте рацію, — кивнула Марія. — Поводитися інакше люди його статусу й способу життя не можуть, навіть якби дуже хотіли. Звідки ви знаєте, що чоловік кохає мене? Барон сказав вам? Не вірю. Він за два роки жодного разу не освідчився в коханні мені. Не відповідайте, — вловила його намір. — Напевне говорили з ним. Відчуваєте його ставлення. Я так само. Вдячна йому за підтримку, навіть порятунок... до певної міри. Хоча цим шлюбом мою репутацію в Києві та й по всій губернії навряд чи можна врятувати. — Марія знову перехопила Платонів погляд, випередила: — Будьте чесним, Платоне Яковичу. Не кажіть, що не знаєте, як мене називають позаочі й навіть в очі.
— Василь Альфредович... Тобто Базиль... Чи ваш пасинок, хоч воно звучить трохи дивно. — Чечель знову на коротку мить втратив опору, та знову зміцнився. — Словом, старший син барона назвав вас убивцею.
— Продовжуйте.
Марія присіла в крісло, елегантно поклала ногу на ногу, від чого нижній край одежини смикнувся вгору, відкривши литку. Платон лишився стояти. Розміститися в кріслі навпроти означало додати до обстановки більше інтиму. Обоє й так занадто собі дозволили, зачинившись надвечір у кімнаті молодшого сина господаря дому. Чечель розумів: Марія намагається випередити, передбачити його наступні дії, тож напевне завітала, щоб якось убезпечити себе. Хоча все складалося проти неї, варто комусь донести Базилеві, де і з ким перебуває ненависна йому мачуха.
— Ви не курите? — спитала вона раптом.
— Бавився в юності.
— Ви молодший за мене. Коли говорите про юність, почуваюся старою. І все! — Марія вкотре вгадала його порив. — Без компліментів. Не треба розводитися, якою молодою й прекрасною я виглядаю. Питання, між іншим, було дуже простим. Курите?
— Уже ні. Це не випадково, до речі. Коли біжиш, прокурені легені заважають належному диханню. Швидко втомлюєшся.
— Еге ж, важче наздогнати злочинця. — Уперше від початку розмови Марія посміхнулася. — У модних журналах пишуть про відмову від шкідливих звичок. Я не можу собі цього дозволити, але при чоловікові не курю. Погано впливає на його серце.
— Варвара хіба не знає того? Курить при батькові.
— Їй усе одно. Я, між іншим, заради Апьфреда, його здоров’я, перестала курити на якийсь час.
— Знову почали?
— Ви сьогодні все бачили, — укотре наголосила Марія. — Мушу чимось заспокоювати нерви. Але ж ось. — Вона широко розвела руки. — Куди тут заховаєш цигарки?
— Завітали з наміром перекурити...
— Так, мала надію. Коли вже ми при цьому: від алкоголю не відмовилися. Хіба він не так само шкідливий?
— Шкоду знайдемо всюди, — посміхнувся Платон. — На день можна скурити зо два десятки цигарок. Чи випиваємо ми скільки ж келихів чогось алкогольного? Навіть вина, воно легше за лікер чи коньяк, не кажучи про горілку. Якщо випиваємо таку кількість, наступного ранку організм вимагає повторення. Що означає: особа випадає з життя, не годна виконувати жодних функцій. Ми всі розуміємо це. Тому п’ємо не щодня й точно не в таких кількостях, як куримо. Тим більше жоден лікар не розповість вам про користь тютюну. Натомість алкоголь різної міцності вживають самі ескулапи. Ще й радять пацієнтам, хай навіть у невеликих дозах. — Він захопився, розумів: понесло, верзе не те, але зупинитися не міг. — Щодо роботи, яку виконував... виконую я й подібні до мене, так без практики пиття діла не буде. Левову частку потрібної інформації знаходимо на міському дні, рідше — на сільському. Отам без розмов за чаркою просто не обійтися.
— Зброя, — гмикнула Марія.
— Радше ключ. Відмичка.
— У такому разі сищики нічим не кращі за злочинців.
— Не ви перша доходите такого висновку, Маріє Данилівно. Ми справді однакові. Різниця в меті, яку має кожен. Недарма каторжник Відок[18], коли став поліцейським, перетворився на грозу паризьких лиходіїв.
Гостя легенько плеснула в долоні.
— Цікаво балакати з вами просто так, пане Чечель. Особливо про те, як погані звички можна повернути на користь собі та людству. Але ж я не для того прийшла... на жаль.
— Розумію.
— Чому Базиль назвав мене вбивцею?
Перехід вийшов занадто різким — Платон знову вийшов із колії. І нарешті відчув: Марія фон Шлессер не аж така беззахисна, якою намагається виглядати. І якою бачить її чоловік.
— Гаразд. — Настала черга Чечеля плескати в долоні. — Справді, ми захопилися світським базіканням. А все через ваше і моє спільне небажання переходити до незручних для нас обох речей. Будь я навіть на службі, усе одно сповідуватися краще священику, аніж поліцейському. Якщо врахувати, що я цивільна та доволі сумнівна особа...
— Ми з вами, отже, обоє сумнівні.
— Згоден. Геть умовності, до справ. Дозволю собі ставити запитання, котрі вас ображатимуть.
— Більше, ніж за тим святковим обідом, мене вже не образити.
— Чорна вдова, — мовив Платон. — Так вас охрестили. Ходять чутки: ви прямо причетні до смерті двох попередніх чоловіків, після чого успадковували їхні статки. З кожним мали відчутну різницю в віці. Чоловіки годилися вам у батьки. Як, до речі, нинішній. Прошу розказати свою версію.
— Правду, — виправила Марія.
— Свою версію, — повторив Чечель. — Інакше доведеться визнати: за обідом Базиль теж сказав правду.
— Правда одна.
— Як особа, котру газети охрестили одним із найкращих сищиків Києва, смію зауважити: правда в кожного своя навіть по тому, як істину встановить суд присяжних. — Платон схрестив руки на грудях, сперся плечем на край шафи. — Слухаю.
Марія фон Шлессер кілька хвилин мовчала під цокання годинника.
— Овдій Дорошенко, — вичавила нарешті. — Мій перший чоловік. Я викладала музику його дітям у його маєтку. Після того як розорився батько і майно пішло з молотка, мусила якось годувати себе. На той час фортепіано — єдине, що я опанувала досконально, завдяки татові, який у кращі часи наймав учительку мені. Я не хотіла, він змушував. Наставниця заразом навчила мене німецької, тож учителькою я була досить вправною.
— Ви, як то кажуть, одружили пана Дорошенка з собою?
— Не хочеться брехати. Але й погодитися з вами не можна. Усе трохи не так, на відтінках.
