Вакансія на вбивцю - Наталія Паняєва

— Він не пояснив, чим викликана така цікавість?

— Ні. Трохи раніше Калач дав мені двадцять гривень, попросивши повідомити, коли Віталій Гаранджа повернеться у свій номер. Знаючи цю людину, я навіть здивувався, що він легко виклав таку суму.

— Гаранджа? Це той самий режисер? Майбутня зірка національного кіно?

Авенір зареготав:

— Дивись при ньому такого не ляпни. Він вважає себе видатним митцем, і аж ніяк не майбутньою зіркою.

Адміністратор осудливо озирнувся на Авеніра:

— Так, звісно, пан Гаранджа зі своєю подругою живуть у номері на сьомому поверсі.

Микола Дементій знову щось занотував.

— А хтось іще цікавився цією особою?

— Ні.

Микола Дементій довго розглядав папірець перед собою. Він сподівався отримати від адміністратора більше інформації. Хоча дещо все-таки довідатися вдалося. Треба перевірити всі версії. Майор не сумнівався, що цей Геннадій Калач цікавився Жанною Задорожного лише з професійної точки зору. Та й дізнавався він про неї о пів на сьому вечора. Дівчина вже перебувала в готелі понад півтори години. Микола Дементій подякував черговому адміністратору і сказав, що коли той йому ще знадобиться, він з ним зустрінеться.

Коли адміністратор пішов, майор підняв телефонну трубку й попросив з’єднати його з тією кімнатою на третьому поверсі, де судмедексперт оглядав тіло.

Дівчина-телефоністка, яка вже чула, як і решта обслуги готелю, про те, що сталося, негайно з’єднала його.

— Привіт, Михайле, — кинув у слухавку Дементій. — Маєш щось для мене?

— Ти завжди женеш, як на пожежу, а нашим клієнтам уже нема куди поспішати, — пробурмотів лікар. — Поки єдине, що можу засвідчити напевне, то це смерть дівчини. І померла вона приблизно між пів на п’яту і пів на шосту минулого вечора.

— А з’явилася в готелі за кілька хвилин п’ята, виходить, її вбили між п’ятою і половиною шостої. Щось іще?

— Її задушено тонкою мотузкою. Ну, знаєш, такою, наприклад, що підтримує портьєри. Відбиток на шкірі доволі чіткий. Отже, спочатку треба шукати мотузку. Може, навіть у готелі.

— Слухай, піджени трохи фотографа, хай терміново проявить плівку і надрукує фотографії.

— Я йому, певна річ, усе передам, але це затримає вивчення трупа.

— Зараз важливіші фотографії. Може, справді, вийдемо на слід. Ще що?

— У дівчини під нігтями виявлені шматочки шкіри, можливо, вона пручалася. Я думаю, що в нападника повинні залишитися доволі глибокі подряпини.

Микола Дементій заплющив очі, намагаючись уявити сцену вбивства.

— Що ж, це дуже добре, — і він закінчив розмову.

Повернувшись до Дейкала, який зі свого кутка уважно дослухався до розмови, майор підсумував:

— Вочевидь розслідування буде не настільки складним, як припускалося раніше. Я хочу, щоб ти довідався серед своєї братії-журналістів, де дівчина була напередодні. Мені необхідно знати всі її вчорашні пересування, особливо між другою і четвертою годинами дня. Актрису знали багато учасників і гостей фестивалю. І якщо хтось її бачив, то напевно зможе щось додати. А тепер потрібно знайти Геннадія Калача. Нехай Іван Рудько цим займеться, але спочатку скажи, що я хочу його бачити.

Дейкало негайно кинувся виконувати розпорядження. За кілька хвилин Іван Рудько, який уже поголився і надяг свій найкращий костюм, входив до кабінету.

— Ви бачили, коли ця дівчина з’явилася в готелі? — запитав Микола Дементій, щойно Рудько прилаштувався на стільці.

— Ні. Я пройшовся коридорами о п’ятій годині. У цей час, як правило, у номерах майже немає мешканців, тому я зазвичай проходжаюся поверхами. Розумієте, у дні фестивалю в нас завжди наплив незнайомих людей. І злочинцеві нічого не вартує пробратися на верхні поверхи й увійти до чийогось номера. До того ж дехто з наших клієнтів забуває ключі у дверях. Необхідно перевірити і такий варіант.

— Не думаю, щоб це відбулося саме так. Мені здається, що дівчину вбив хтось із мешканців готелю. Вона ж бо померла між п’ятою і пів на шосту вечора, її тіло напевно було заховано доти, допоки убивця не відчув себе у безпеці, тоді й підклав труп у ліфт. Я певен, що злочин скоєно або на першому, або на другому поверсі. Ми можемо довідатися, коли востаннє ліфт рухався перед тим, як знайшли тіло?

Іван Рудько вже мав відповідь на це запитання:

— Я довідався про це, майоре. Ліфт безперервно рухався майже до другої ночі, але потім довго стояв унизу. Та між третьою і половиною четвертої ліфт поїхав нагору. Це бачив нічний черговий по табло над кабіною. Потім табло згасло, а за кілька хвилин воно знову засвітилося. Виходить, ліфт рухався між поверхами. Я вважаю, що, скориш за все, ним скористався убивця, бо після цього ліфт більше не викликали.

Микола Дементій знову щось записав.

— А під час вашого чергування ви не зустріли на поверхах когось чужого чи незнайомця?

— Та був там один журналіст. Я засік його на сьомому поверсі. Він підслуховував під дверима номера Гаранджи.

— І хто він? — запитав Микола Дементій, взявши олівець.

— Його звуть Геннадій Калач. Він…

— А… Так, у мене є на нього інформація, — перервав його Дементій. — Щось цей п’яничка починає мене страшенно цікавити. Що він робив біля дверей пана Гаранджи?

— Сказав, що адміністратор на першому поверсі повідомив йому, що пан Гаранджа у себе в номері.

— А він там був?

— Ні. Пішов за кілька хвилин до того, як я побачив під дверима Калача.

— Тож у номері нікого не було?

— Так, не було.

— Ви кажете, що Калач стояв і підслуховував під дверима?

— Може, він постукав і чекав, коли йому відчинять…

— О котрій це було?

— Кілька хвилин по п’ятій.

Микола Дементій почухав ніс кінчиком олівця.

— Приблизно у той час, коли дівчину було вбито, — сказав він, ніби сам до себе. — Виходить, цей Калач знаходився в готелі саме тоді, коли було скоєно злочин.

— Так, схоже.

— А вийшов він з готелю аж уранці? — перепитав Дейкало.

— Так.

Дементій знову повернувся до Рудька:

— Ви можете з’ясувати, коли він залишив готель?

— Звичайно, я запитаю в нічного чергового, який, до речі, чекає біля дверей. Він, напевно, хоче щось повідомити.

Іван швидко вийшов з кімнати.

Микола Дементій обміркував отриману інформацію. Кинув погляд на годинник на стіні. Він показував за двадцять восьму. Іван Рудько повернувся за кілька хвилин:

— Нічний черговий каже, що бачив, як Калач вийшов уранці за п’ять четверта.

Микола Дементій, постукуючи олівцем по столу, подивився на нього:

— А Калач не сказав, що робив у готелі о такій порі?

— Ні. Він спустився сходами і, як здалося черговому, був п’яний. Загалом