Вакансія на вбивцю - Наталія Паняєва

Начебто нічого не сталося, він склав газету й кинув швидкий погляд на міліціонерів. Його серце ледь не зупинилося, коли один із них попрямував просто до нього. Гаранджа перелякався. Він сидів нерухомо, сигарета догоряла між пальців. Він відчував, як обливається холодним потом, обличчя міліціонера нічого не виражало, його світлі очі уважно дивилися на Віталія:

— Пан Гаранджа?

— Так, це я, — відповів Віталій раптово захриплим голосом.

— Я — майор Микола Дементій з міліції. Чи не приділите мені кілька хвилин?

Гаранджа облизав пересохлі губи, а потім через силу вичавив з себе:

— А в чому річ?

— Не могли б ви пройти зі мною туди, де нам ніхто не заважатиме? — спитав Микола Дементій. — От, наприклад, у ту кімнатку за стійкою?

Він повернувся і пішов через хол, обертаючись раз у раз, щоб перевірити, чи йде за ним Гаранджа. Ще секунд десять Віталій залишався у кріслі. У голові проносилися думки: «Що це значить? Невже вони про щось довідалися? Може, я припустився помилки, і вони вже вийшли на мій слід. Тоді цей чоловік зараз заарештує мене». Потім зібравшись на силі, він підвівся й пішов за майором. Це було те саме випробування, якого він чекав: «А як вони зможуть що-небудь довести?» Його трохи нудило. Огидне відчуття. Серце билося, як відбійний молоток.

Він зайшов до задньої кімнати чергового адміністратора, де вже сидів і чекав його майор Дементій.

Розділ 7

З того часу, як справи Геннадія Калача покотилися з гори, він жив, винаймаючи кімнату у величезній занедбаній квартирі на Подолі, колишній комуналці, де її господиня, Тетяна Іванівна Назарук, влаштувала напівпідпільний готель для приїжджих та кімнати для побачень подільських повій не дуже високого ґатунку. Геннадій жив там уже кілька років: по-перше, дешево, по-друге, Тетяна Іванівна дозволяла йому користуватися ванною для проявлення плівки та друку фотографій. Ну і, по-третє, власниця «готелю» запрошувала його час від часу й до власного ліжка. Минуло вже багато років відтоді, як Геннадій Калач став самотнім, і він хапався за будь-яку можливість відчути жіночу доброту й ласку. І хоча трохи побоювався цієї великої дужої жінки, інколи різкої і брутальної, він навіть не подумував про те, щоб знайти собі інше помешкання.

Десь до пів на десяту ранку Геннадій проявив плівку, надрукував і промив фотографії, а тоді заходився уважно їх розглядати. Корисних було всього три. На одній із них Віталій Гаранджа відчиняв двері номера 723. На другій Жанна Задорожна стукала в ті самі двері. І на третьому знімку — Маргарита: рука на ручці дверей і вираз нетерпіння на обличчі. На всіх трьох фото була одна спільна деталь — годинник над дверима на стіні. По ньому можна було визначити, що Гаранджа був біля дверей за кілька хвилин до п’ятої. Дівчина підійшла рівно о п’ятій. А Маргарита — чверть по п’ятій. Геннадій глибоко зітхнув і видихнув, подумав, якби ці фотографії потрапили на стіл слідчого, то панові режисерові були б непереливки. Більш того, Маргарита обвинувачувалася б у співучасті. Він поміняв воду, загасив недопалок і почав потихеньку прибирати все зайве, коли хтось постукав.

Трохи здивований, він підійшов до дверей і прочинив їх на кілька сантиметрів. Склавши руки на грудях, перед ним стояла пані Назарук. Її зелені очі уважно розглядали його, наквацьовані червоні губи були міцно стиснуті. У свої сорок п’ять вона поховала двох чоловіків і не дуже квапилася обзаводитися третім. Останній (він же другий) муженьок заповів їй цю квартиру-«готель». Виглядала пані Назарук досить солідно. Ну дуже поважна жінка вагою понад сто двадцять кілограмів. Обличчя її мало форму серця, волосся було невизначеного іржавого кольору, і, головне, вона була страшенно гладка.

— Вітання, — сказав Геннадій Калач. — Щось сталося?

Пані Назарук рухалася, як паровоз, і Калачу довелося відступити. Вона ввійшла до ванної кімнати, зачинила за собою двері й усілася на кришку унітаза:

— Чим ти тут займався, Геннадію?

— Займався? Що ти маєш на увазі? — запитав Калач, притулившись до стіни і намагаючись сховати від неї фотографії. — Нічого особливого не робив. А що таке?

— Ну, раз ти нічого особливого не робив, то добре, — сказала вона, влаштовуючись зручніше. — Я тоді скажу, що ти тут і вони можуть з тобою побалакати.

У Калача защемило серце. Він сполотнів:

— Вони? Хто вони?

— Ну, як ти думаєш хто? Міліція тебе розшукує.

— Мене? — Геннадій раптом відчув себе так зле, що ледь не сповз униз по стінці ванної. — Міліція? Мене шукає?

— Заспокойся, — її голос звучав поважно і переконливо. Вона ніколи в житті не боялася міліції, і їй не дуже подобалися люди, які її бояться. — Я їм сказала, що тебе тут немає, про всяк випадок. Подумала, що, можливо, ти знову вляпався в якусь халепу вчора вночі. — Її очі дивилися на нього дуже сердито. — Взагалі, ти вчора дуже пізно повернувся.

Геннадій Калач машинально пригладив своє рідке волосся. Рот його мимохіть відкрився і закрився, але жодного слівця не вилетіло.

— Запитували люди, які займаються вбивством, — продовжувала пані Назарук, спостерігаючи за ним. — Вони сказали, що я їм мушу потелефонувати, коли ти повернешся. Так все ж таки, чим ти займався?

Геннадій Калач недарма багато років пропрацював у карній хроніці. Він зрозумів, у якій зараз небезпеці. Начальник охорони у тому бісовому готелі напевно сказав, що бачив його в коридорі приблизно в той час, коли загинула дівчина. Нічний черговий, звичайно, згадав, о котрій він виходив з готелю. І тепер вони, ясна річ, захочуть знати, що він робив у «Паласі» усі ці години. Геннадій Калач відчув, як знову прихопило серце. Хай Бог милує, вони ж можуть вирішити, що це він убив дівчину.

Пані Назарук, яка не випускала його з очей, помітила, як змінилося його обличчя.

«Так, щось він таки накоїв», — подумала вона. Їй узагалі подобався Геннадій Калач. Цій жінці потрібен був саме такий коханець. Звичайно, за його відсутності завжди знаходилися інші чоловіки, але Геннадій був найкращим, єдиний чоловік, який був з нею щиро лагідний. А для жінки, яка завжди жила важко, ніколи нікому не довіряла й відчувала, що безнадійно старіє, ласка і ніжність чоловіка важили дуже багато.

— Ти краще розкажи мені все, Геннадію, — вимовила вона своїм хрипким голосом. — Давай, давай, викладай. Ти ж знаєш, мені можна довіряти. Що сталося? Що ти накоїв?

— Я нічого не накоїв, — сказав Геннадій Калач. — І взагалі, не дивись на мене так. Присягаюся, я нічого не зробив.

Вона випростала свої велетенські плечі:

— Ну,