Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

ще якісь темні справи. Судячи з усього, з Бондаренком у них вийшов розлад. Принаймні Бондаренко на досить великий час випав з поля зору львівської міліції. Подейкують, що був у Польщі на заробітках – працював охоронцем у якомусь фешенебельному ресторані. Напевне, там і познайомився з твоєю мільйонеркою. Такі ось справи. Можемо, базуючись на цих фактах, відпрацювати кілька версій убивства. По-перше, їх могли вбити колишні суперники по кримінальному бізнесу, по-друге, вони могли перейти комусь дорогу вже тепер, маючи схильність до швидкого й незаконного заробляння грошей, а також незалежний характер. Звичайно, відбитки пальців Мостового на гільзі дещо плутають карти, але при бажанні можна знайти пояснення тому, звідки вони взялися. А по-третє…

– А по-третє, Євгена Бондаренка могли спровадити до кращого світу Сердюк із Мостовим, маючи якісь невирішені суперечки у колишніх або нинішніх справах. Ми, Вадиме, наблизилися до мого сюрпризу.

– Ну, давай, розповідай, що маєш.

Ярослав двома словами виклав те, про що йому оповіла стюардеса Оксана.

– Овва! – тільки й знайшовся Галкін. – А це вже не просто цікаво! Схоже, твій давній товариш звільнився від потенційного «глухаря»! Вона не могла помилитися?

– Навряд, – Ярослав дістав дбайливо згорнутий аркуш жовтуватого факсимільного паперу з роздруківкою пасажирів учорашнього рейсу на Варшаву. – Але вони летіли не під своїми іменами, ось.

Галкін швидко переглянув список.

– Двадцять три чоловіка, з них дев'ять жінок. Залишається чотирнадцять.

Ярослав пригадав слова бомжа Гришки, почуті, коли вів з ним бесіду після вибуху гранати на місці вбивства двох невідомих.

– Мені від початку щось спокою не давало. Твій «секретос агентос» описав гренадерів з Личаківки надто вже схожими на Мостового і Сердюка. Таких збігів не буває. Якщо додамо відбитки пальців Мостового на гільзі з місця злочину, все збігається. І мені підказує інтуїція, Вадиме, що серед безпритульних громадян міста Львова нещодавно зникли двоє осіб. Маєш два майже розкритих убивства.

– Не мала баба клопоту… Добре, з цими двома пізніше. Зараз потрібно займатися Сердюком і Мостовим.

Галкін запалив цигарку і кілька хвилин помовчав.

– Слухай, я підготую офіційний запит, а ти… Як щодо перспективи відвідати Варшаву?

Ярослав знизав плечима.

– Саме цим я й збирався зайнятися. Лишень закінчу ще одну невеличку справу у Львові. Мені потрібна адреса родичів Бондаренка.

– Адресу дам. На коли в тебе квиток?

Ярославу залишилося тільки посміхнутися.

– Квиток завтра на ранок. Звідки ти знаєш, що я його купував?

– Я знаю тебе, Ярику. Цього цілком достатньо. Привіт від мене Маріушу.

Розділ 12

Наблизившись до дверей квартири, адресу якої отримав від Галкіна, Ярослав кілька хвилин постояв у нерішучості. Розмови, подібні до тієї, яка мала зараз відбутися, ніколи йому не подобалися. Не було й нагальної потреби приходити сюди, адже після відвідин аеропорту справа, здається, зрушила з місця і сліди вели в Польщу. Ярослав натиснув кнопку дзвінка.

За хвилину двері відчинилися. На порозі, запитливо поглядаючи на Ярослава, стояла літня жінка в чорній жалобній хустині.

– Доброго дня, – мовив Ярослав. – Я телефонував до вас.

Жінка хитнула головою.

– Я зрозуміла. Проходьте.

Ярослав, слідом за господинею перетнувши невеличкий напівтемний коридор, пройшов до кімнати, увесь інтер'єр якої становили два крісла, невеличкий столик і телевізор у кутку. Була в інтер'єрі кімнати ще одна цікава деталь – одна з її стін була повністю закрита стелажем, на якому розташувалися десять просторих тераріумів. Прозорі скляні призми, підсвічені зсередини лампами денного світла, приковували до себе погляд незвичними нутрощами. Схоже, там утримувалися павуки. Господиня, а нею була, без сумніву, мати вбитого Євгена Бондаренка, прослідкувала за поглядом гостя.

– Мої друзі, – мовила вона. – Не лякайтесь, усі тераріуми надійно зачинені.

Ярослав примусив себе відірвати погляд від стелажа й поглянув на господиню.

– Ганна Юріївна? – запитав він.

– Це я, ви не помилилися.

– Вибачте мені за візит, я розумію ваш стан і щиро співчуваю біді, яка впала на вас. Чи не могли б ви дати мені кілька відповідей на питання, що стосуються справи?

Жінка знизала плечима.

– У мене були міліціонери, я все розповіла, навряд чи ви почуєте щось нове. Присядьте, коли вже прийшли, я приготую каву. Після цього відповім на ваші запитання.

Ярослав не зміг побороти цікавість.

– З вашого дозволу я ближче погляну на тераріуми.

– Як забажаєте. Тільки не відчиняйте їх ні в якому разі, серед павуків є смертельно небезпечні.

– Це було б понад мої сили. Я просто погляну.

Ганна Юріївна лише кивнула головою і вирушила до кухні.

На відміну від тераріумів з амфібіями й рептиліями, бачених Ярославом колись у зоологічному музеї, ті, які були перед ним зараз, не мали великої кількості рослинності. Натомість імітували то пустелю з золотим піском і камінням на дні, то вологий тропічний ліс із кількома чахлими пальмами в горщиках або й просто порожній простір із кількома сухими гілками й великою кількістю павутиння. За склом знаходилися, мабуть, кілька сотень різноманітних представників павучого племені. Великі й малі, блискучі й кошлаті, вони повзали краєвидами свого невеличкого світу. Діловито плели тенета з павутиння або й просто сиділи, завмерши в кутку, і слідкували за кожним рухом Ярослава, готові кинутися і вп'ястися в нього своїми отруйними щелепами. Ярослав зупинився біля найбільшого з павуків – великого кошлатого створіння, котре сиділо на великому корчі й уважно дивилося на нього. Його темно-коричнева щетина, довгі лапи й тіло, розмірами з пачку цигарок, примушували мимоволі здригнутися, уявляючи, як таке «щастя» доторкнеться до тіла або, не дай Бог, укусить. Зробивши над собою