Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

Галкін сидів у кабінеті сам, заклавши за вухо невеличку викрутку і надавши обличчю діловито-заклопотаного вигляду. Перед ним, зайнявши увесь простір потертого письмового столу, лежала догори ногами друкарська машинка. Поряд з нею, примушуючи непокоїтися за долю приладу, знаходилися плоскогубці й замашний молоток.

– Кляті німці, – бурчав Галкін. – Це ж треба так зробити машинку, щоб вона ось уже шість десятків літ служила й уперто не хотіла ламатися без надії на воскресіння! Її ще за Брежнєва потрібно було б замінити, але зась! Будьте люб'язні, Вадиме Олексійовичу, дровенят підкинути, пари підняти, і вона ще нашим онукам послужить. Он уже й у ВБНОНі[2] два комп'ютери в кабінетах. А мені знову колупайся в череві цього чуда європейської друкарської справи.

Він зітхнув і завченим рухом крапнув у механізм мастила з жовтуватої пластмасової маслянки.

– Радий тебе бачити, Ярику. Маємо про що поговорити.

Ярослав подав руку для привітання і сів на стілець навпроти. Галкін прибрав зі столу інструмент, перевернув з голови на ноги друкарську машинку й заходився міняти стрічку. За хвилину вклав до машинки аркуш паперу й заходився клацати клавішами. Прилад, заповнивши приміщення гучним клацанням, потягнув каретку зліва направо, залишаючи на аркуші рівний рядок літер.

– От і все, – підбив підсумок Галкін. – Я не Нострадамус, Ярику, але повір моєму слову – нас не буде, а вона й тоді тут стоятиме.

– Не сперечаюся.

– Добре, – Галкін посунув прилад у куток столу і поглянув на Ярослава. – 3 Федьком майже все в порядку. Струс мозку, тріщина черепа і перелом двох ребер. Стан середньої важкості, але видужає. Краще розкажи мені, що там сталося.

Ярослав коротко, але вичерпно розповів про дзвінок до Федька, його відвідини і бійку з лисим.

– Цікаво, – Галкін забарабанив пальцями по столу. – Дуже цікаво. Кому твій очкастий зброєносець міг перейти дорогу? Може, якісь минулі справи?

– Навряд, – похитав головою Ярослав. – Я кілька місяців був у Польщі, тобі це відомо. Федько за цей час не брав участі в жодній з моїх справ. – Тут інше.

– Що ж саме?

– Я прохав його покопати в Інтернеті інфу про наших постраждалих і всі їхні можливі зв'язки. Цим він і займався. А за кілька хвилин до відвідин того самого громили він сказав мені по телефону, що хтось вчинив на його IP-адресу досить потужну вірусну атаку. Думаю, він щось накопав. Лисий, як я помітив, значно більше уваги приділяв знищенню Федькового комп'ютера, аніж мене. Потрібно знайти лисого, у нього є відповіді на наші запитання. На його пістолеті були відбитки пальців?

– Жодних. Руків'я і спусковий гачок обмотано ізоляційною стрічкою. Він професіонал.

– Шкода.

– А що в аеропорту? – запитав Галкін.

Ярослав широко посміхнувся.

– Ну, бачу, бачу – натрапив на слід. Розповідай.

– Зажди. Люблю робити людям приємні сюрпризи. А скажи мені насамперед, друже майоре, що з гільзою, яку я знайшов на місці згорілого авто?

– Сюрпризи, кажеш? – Галкін посміхнувся, у свою чергу. – Що ж, сюрпризи є й у мене.

І він заходився розповідати. Відбитки пальців на гільзі дійсно були. І належали вони… Павлу Мостовому. Так, саме йому. Гільза, як і куля, знайдена в голові Бондаренка, належала набою до пістолета ТТ, у базі даних цей ствол не значився, тож дотепер був чистим. Але це не найголовніше. Піднявши архіви, Галкіну вдалося дізнатися багато цікавого про всю трійцю – Євгена, Антона і Павла.

– Готовий вислухати одну давню й не дуже веселу історію? – загадково поглянув Галкін на Ярослава.

– Не просто готовий. Я вже їм тебе очима.

– Ну то слухай. А розпочалася наша казка того самого дня, коли серед золотого жовтня 1991 року поголили в солдати трьох давніх друзів – Антона Сердюка, Павла Мостового і Євгена Бондаренка. Як так сталося, що друзі дитинства змогли не розлучатися під час військової служби й служити в одній частині і навіть в одній роті, залишимо на їхній совісті. Тим паче, що для нас це не важливо. Хіба як свідчення того, що дружба в них була досить міцною. Час під гвинтівкою пролетів швидко, і ось уже наші добрі молодці повернулися до рідних домівок. Повернутися вони повернулися, але застали тут зовсім не ту державу, з якої йшли до війська, зовсім не те суспільство, у якому зростали й закінчили школу. Все змінилося. Прийшла пора дикого капіталізму й шкіряних курток. А з огляду на те, що фізичною силою і надмірними амбіціями Бог не обділив наших героїв, вирішили вони розпочати кар'єру де? Правильно, у кримінальних колах. Це були перші, несміливі спроби стати на крило цілої плеяди жовторотих пташенят, котрі пізніше, пройшовши жорсткий відбір, мали стати хижими грифами кримінального бізнесу. І наші знайомі з головою занурилися в пісню зелених купюр, стрілок, блатних справ і п'янкої атмосфери прокурених кабаків. Але, як то кажуть, недовго музика лунала. Під відомих авторитетів хлоп'ята йти не хотіли, уявивши себе такими ось робінгудами нової хвилі, й почали власний бізнес. Не надто прибутковий, але досить перспективний – почали «кришувати» кілька барів на околицях міста, заодно набравши туди бригади трудівниць інтимного фронту, простіше – повій. Млява торгівля легкими наркотиками, ну, звичний набір. Довго квітнути їм не дали – після того як наші фігуранти відмовилися відстібати «долю малу» до злодійської каси, їх швидко й гарно прибрали. Для цього хтось побив одну з їхніх фей, а та, у свою чергу, написала заяву, що це зробили Бондаренко, Мостовий і Сердюк. Далі під час обшуку знайшли в когось із них анашу і таке інше. Одним словом, потрібно було сідати. І тут Бондаренко взяв усю провину на себе. Він відсидів чотири роки й вийшов десь так у 1997 році. За цей час Мостовий і Сердюк помітно піднялися й перемістили частину свого бізнесу до Польщі. Ганяли машини, підробляли документи,