Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

незначний слід кровотечі був помітний і на обличчі Нестеренка. Очевидно, кровотеча була носовою. Придивившись пильніше, Ярослав зітхнув. Слідів удару на обличчі не було, єдина рана зяяла лише на потилиці кудлатої Федькової голови. Він сів поряд, безсило відкинувшись на стіну, і припалив цигарку. Дістав мобільний і набрав Галкіна.

– Слухаю, – почув заклопотаний голос майора.

– Пиши адресу, Вадиме.

– Кажи, – з голосу Ярослава Галкін зрозумів, що зайві запитання не потрібні.

Ярослав продиктував адресу.

– Висилай оперативну групу. Тут дещо трапилося і… одним словом, це стосується нашої з тобою справи.

– Я потрібен?

– Навряд. Скажи лишень своїм спецам, що десь у кутку має лежати «макар» з глушником. Нехай пальці не замацають. Решту розповім пізніше. Зараз маю вшиватися.

З під'їзду долинуло клацання дверей ліфта, переляканий шепіт Федькової сусідки і швидкі кроки. За хвилину до кімнати зайшла жінка у світло-зеленому лікарському вбранні у супроводі молодика в білому халаті. Молодик одразу ж застиг, злякано оглядаючи розбитий ущент інтер'єр кімнати.

У руках стискав прямокутну металеву валізку з медикаментами.

Лікарка, миттєво оцінивши ситуацію, швидко стала навколішки біля Нестеренка і заходилася його оглядати.

– Ви були тут весь час? – запитала вона в Ярослава, не відриваючи погляду від пораненого.

– Не зовсім. Здається, закрита черепно-мозкова, більше я нічого не помітив.

– Розчин підготуй! – це вже до молодика, котрий усе ще не міг оговтатися. – П'ятдесят кубиків.

З передпокою долинули стишені голоси, Ярослав помітив кілька голів, котрі, ризикуючи пошкодити свої шиї, намагалися оцінити жадібними до страшної сенсації очима те, що діялося в кімнаті.

– Потрібні ноші, – коротко мовила лікарка.

Ярослав поглянув на годинник. Невдовзі з'явиться оперативна група. Зустрічатися з ними зараз – це означало втрачати дорогоцінний час.

– На жаль, не маю можливості допомогти вам, – Ярослав зняв із себе зіпсований піджак і, закинувши його на передпліччя, подався до виходу. – Але, судячи з усього, скрути в помічниках ви не відчуєте.

Таксист підозріливо подивився на подряпану фізію Ярослава, пляму крові на його сорочці навпроти грудей і роздерті джинси. Але, як водиться, запитав лише адресу. Ярослав невесело посміхнувся. Якщо незабаром серед таксистів Львова про нього почнуть ходити легенди, дивуватися не буде жодного сенсу. Він назвав адресу, попередивши:

– Там десять хвилин зачекаєш, потім поїдемо до аеропорту.

Таксист помітно пожвавішав.

– Як пан скаже. Хоч на край світу.

– Спочатку перевдягнусь.

Розділ 10

У приміщенні аеровокзалу Ярославу деякий час довелося провештатись службовими кабінетами і кілька разів звабливо посміхнутися гладкій дамі бальзаківського віку в кабінеті з допотопним комп'ютером, фікусом біля вікна і постером Алли Пугачової на стінці. Відчувши натхнення, гідне Остапа Бендера, він розпочав розмову про вкрай незадовільний стан пожежних гідрантів, вогнегасників і відсутність схем для евакуації під час пожежі у приміщенні. Врешті зміг-таки пробитися до відповідного офісу, де йому повідомили, що потрібний йому рейс обслуговував екіпаж пілота першого класу Матковського.

– Дівчино, люба! – заблагав Ярослав. – Скажіть, як мені зустріти когось з екіпажу шановного пана Матковського, і я погоджуся покласти свій паспорт поряд із вашим у РАГСі.

– Насправді?! – підіграла смішлива дівчина за конторкою. – Ви мене не обманете?

– Я? Нізащо! Хоча… ні, вас – нізащо!

– Заспокоїли…

Цієї миті двері розчинилися і, кинувши на Ярослава недбалий погляд, до кімнати зайшла струнка дівчина років двадцяти п'яти, зодягнута в уніформу стюардеси – коротка спідничка, білосніжна сорочка, досить глибоко розкрита на грудях, і франтувата оксамитова пілотка.

– Привіт, Софійко! – дзвінким голосом звернулася вона до Ярославової співрозмовниці. – Я вже вільна. Підемо кудись увечері?

– Навіть не знаю, мене ось тут сватають. Ще й у такий екзотичний спосіб. – Вона насмішкувато поглянула на Ярослава. – Вам посміхається фортуна, донжуане. Можете познайомитися з найкращою бортпровідницею Олександра Вікторовича Матковського.

Ярослав галантно вклонився і подав для привітання руку.

– Дозвольте відрекомендуватися, небесна дівчино: Ярослав Савицький.

– Дуже приємно, – знизала плечима дівчина. – Оксана Немирич. Залицяльників не потребую.

Ярослав одягнув на обличчя діловий вираз.

– Отже, наші інтереси співпадають. Моє серце вже дві хвилини належить вашій подрузі. Тож дозвольте поставити вам кілька запитань у якості детектива, котрий веде розслідування вбивства.

Оксана відразу заховала посмішку.

– Не розумію, але яке вбивство?

– Звичайне. Ви не хвилюйтеся, до вас воно не має жодного стосунку. Але, можливо, ви допоможете мені. Я бачив тут поряд невеличку кав'ярню, давайте пройдемо туди і порозмовляємо за чашкою ароматної кави.

– Добре, – погодилася дівчина. Її кокетливо-зверхній настрій немов випарувався після почутого слова «вбивство». – Ви з міліції?

– Ні.

– Журналіст?

– Теж не вгадали.

– Хто ж тоді?

– Простий український приватний детектив.

– А хіба ви буваєте не лише в детективних романах? – ніяково посміхнулася бортпровідниця.

– Як бачите. І зовсім недавно мені вже ставили таке запитання. Точнісінько така ж чарівна дівчина, як ви.

Оксана прочинила двері й повернулася до господарки кабінету:

– Я не прощаюся, Софійко!

– До вечора, – почула у відповідь.

У кафе аеропорту цієї години було зовсім мало відвідувачів. Ярослав запопадливо відсунув стілець біля столика в кутку, запрошуючи Оксану сісти, а сам попрямував до сонного бармена з краваткою-метеликом під неголеним підборіддям. Той, кинувши на відвідувачів оцінюючий погляд, продовжував неквапно протирати серветкою склянки. Ярослав замовив каву і повернувся за стіл.