Арахнофобія - Юрій Володимирович Сорока

– Не варто, – обірвала його дівчина. – Я не голодна, а пити алкогольні напої ще зарано. Отже, кава – це саме те, що потрібно. Крім того, ми тут не для вечері. Отже, що ви хотіли дізнатися?

Ярослав дістав цигарки і, запитавши дозволу у співбесідниці, припалив.

– Скажіть, Оксано, – запитав він згодом, – ви обслуговували рейс із Варшави минулого вівторка?

– Так.

– Дуже добре. Пригадайте, під час польоту не сталося нічого, що було б не схоже на звичайний перебіг подій? Чогось такого, що запам'яталося вам?

Вона задумливо знизала плечима.

– Здається, ні. Все за графіком. Від Варшави летіти недовго, крім того, зараз пасажирів зовсім мало. Багато хто подорожує наземним транспортом, так дешевше.

– Отже, пасажирів було мало?

– Так. Сімнадцять чоловік. Я добре пам'ятаю. Нерентабельний рейс. Якби не пошта, його б скасували вже давно.

– Пошта?

– Так, ми перевозимо пошту. З цього більші збори, аніж із пасажирських перевезень. Цивільна авіація переживає зараз далеко не найкращі свої часи.

Тихою ходою наблизився бармен. Вправно розставивши перед відвідувачами філіжанки з кавою і вазочки з цукром та вершками, він повернувся за стійку.

– Дивно. Я чомусь завжди вважав, що авіація – це… ну, одним словом, як у фільмі «Екіпаж».

Оксана розсміялася.

– Ви ще «Міміно» згадайте.

– А що? Чудовий фільм! І все ж повернімося до нашої розмови. Отже, людей було мало. Тобто ви мали добре запам'ятати всіх?

– Мабуть.

Ярослав дістав із портмоне світлини, передані Барбарою.

– Ось, погляньте. Ви бачили цих людей того дня?

Вона взяла фото в руки, придивилася.

– Так, звичайно. Євген, Антон і Павло.

– Ви знайомі? – прийшла черга дивуватися Ярославу.

– Не більше, аніж з вами, – посміхнулася Оксана. – Просто наші чоловіки, подорожуючи без жіночого товариства, вважають за необхідне залицятися до стюардес. Деколи навіть дуже нав'язливо. Але ці хлопці не були надто нав'язливими. Просто веселі й безтурботні молоді люди. А що трапилося? Це стосується когось із них?

– Як вони поводилися? – пустив Ярослав її запитання повз вуха.

– Так, як я й казала – веселі й безтурботні хлопці. Антон і Павло були дещо напідпитку, але поводилися цілком пристойно. Анекдоти розповідали.

– А Євген?

– Що Євген?

– Ви сказали, що тільки Антон і Павло були напідпитку. Ви впевнені, що Євген був тверезим?

– Думаю, так. Хлопці весь час підсміювалися з нього, мовляв, дружина приворожила, тому пропав для колективу пан Бондаренко. Ще якісь жарти на зразок того, я вже й не пам'ятаю. Скажіть, що сталося?

– Заждіть, я все розповім. Скажіть краще спочатку, чи не чули ви від них якихось розмов про справи, про гроші, про якісь проблеми?

Оксана замислилася.

– Ні, – мовила нарешті. – Нічого такого. Так, компліменти й порожні балачки. Та й, повторюю, летіти тут зовсім недовго.

За вікном кафе зупинилася блискуча чорна «Тойота». Крізь опущені через спеку вікна Ярослав помітив невисокого чоловіка років сорока в білій форменій сорочці пілота.

Чоловік неквапно дістав із нагрудної кишені мобілку й натиснув кілька кнопок. За мить у сумочці Оксани запищав телефон. Вона посміхнулася, помахала рукою чоловікові в машині й дістала слухавку.

– Так, Олександре Вікторовичу! Дякую, звичайно. Так, я за хвилину буду вільна. Так, так… Добре.

Вона відімкнулася і поклала телефон на місце.

– Наш командир. Пропонує підвезти. Ви не проти?

– Як чоловік, я, звичайно, проти. Але що вдієш? Життя часом жорстоке з нами. Доведеться берегти вірність Софійці.

Оксана не сприйняла жарт.

– Ви обіцяли сказати, що з ним трапилося.

Ярослав допив каву й відставив чашку.

– З ним, Оксано, трапилося погане. Його… Стоп! Ви запитали «з ним», кого ви маєте на увазі?

– Цього чорнявого хлопчину. Євгена.

– Чому саме Євгена? – Ярослав відчув, як нерви в нього напружилися від передчуття чогось сенсаційного. Передчуття не ошукало.

– Тому, що Антона і Павла я бачила вчора. Вони летіли зворотним рейсом до Варшави. Євгена з ними не було. І вчора вони не жартували, були похмурими й мовчазними.

Ярослав зробив над собою зусилля, намагаючись виглядати спокійним.

– Ви нічого не переплутали? Це точно були вони?

– Можете не сумніватися, пам'ять на обличчя в мене добра. Це були ті самі хлопці.

– Так, – Ярослав зібрався з думками. – Ви допомогли мені, Оксано. Дуже сильно допомогли. Що ж до Євгена… Його вбили. I я саме займаюся тим, що намагаюсь притягти вбивцю до відповідальності.

Оксана спохмурніла.

– Такий милий хлопчина. Як шкода.

– Так, шкода.

Вона зітхнула.

– Все, я маю йти. Вас підвезти ближче до центру?

– Що?.. А, дякую, не потрібно. У мене, здається, з'явилися тут ще деякі справи.

За годину, познайомившись із кількома досить суворими чиновниками «Wizz Air» (компанії, яка здійснювала авіаперевезення), втративши добрячу порцію красномовності й кількадесят доларів, Ярослав крокував до зупинки маршрутного таксі. На руках мав повний список пасажирів того самого рейсу, на якому, за твердженням стюардеси Оксани, летіли до Варшави Антон Сердюк і Павло Мостовий. Зазначених імен у списку не було.