Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

– Ну, не переймайтеся, – заспокоїв мене директор. – Чого в житті не трапляється.

Мені здалося, що він позіхне при цих словах, настільки знуджене й байдуже стало його обличчя. Зирнув на мене водянистими очима і щось сказав.

– Що? – перепитав я.

– Звільняю вас на сьогодні від занять у гімназії, – мовив директор голосніше. – Йдіть додому й відпочиньте.

– Дякую, – прошепотів я. – Мені ще й справді не доводилося переживати таких випадків.

– Життя, дорогий ви мій, – це не дорога, посилана квітами, – по-менторському зауважив директор, і в його голосі забриніло щось схоже на співчуття. – Але що вдієш, коли дехто чинить так, як ми з вами ніколи б не вчинили. Так, так, – проголосив він, – пренеприємна вийшла історія…

РОЗДІЛ XIII

Сьогодні цілий день я перечитував написане в цій книзі. Дивне почуття зазнав при цьому: з одного боку, щось таке, наче не я все це переживав, а з другого, що і я сам не остання особа в цьому писанні. Таки склалось у мене враження, що весь час поспішно утікаю від власного лиця, що мене хтось чи щось переслідує, а я ховаюся від того переслідування в різних людях, що я, зрештою, як переливна енергія чи матерія, котра тече, переходячи з однієї душі в іншу, що моя здатність ставати людською тінню – це і є здатність ставати чужим «я». Звісно, герої цієї книги добиралися суб'єктивно, всі вони в певний спосіб складають одну сутність. Водночас іде й процес постійного відрахування: написавши про якусь із дійових осіб своєї книги, я начебто перекреслюю й в собі – витравлюю те зло, яке вона несла. Відтак стаю, ніби розкладна фігурка, що її розбирає дитина, – що далі, то менше мене залишається, менше маю я й озлості до світу. Можливо, тому й почали навідувати мене лихі настрої, меланхолія й бажання самопізнання – хто зна, чи процес віднімання, до якого вдався, не приведе мене до усвідомлення, що власного «я» у мене й нема, що поступово перетворююсь у цілковите зеро, а відтак розчинюся і зникну, мов крижана бурулька. Я починаю розуміти, що не такий простий це і безповоротний процес, що поруч із зникненням у собі певних якостей, з'являється і щось нове: починаю будувати й ростити у своїм єстві нове ядро. Це страшить мене й тішить – чи не це саме, думаю я, відбулось у душі й Миколи Платоновича Біляшівського. Так складається, що він присутній усюди, куди потикаюсь я у цьому місті. Часом мені здається, що він зумисно переслідує мене, як переслідую людей і я, що він також має здатність наступати на людську тінь і клеїти до неї відбиток свого сліду. Через це з усіх людей, з якими здибувався, Микола Платонович найбільше мене непокоїть, бо чомусь маю переконання: він знає про мене найбільше – хіба не він уздрів мене невидимого й привітався, немовби виразно побачив? Знову-таки в історії з Барановським він також з'явився тоді, коли я ледве не покотився з гори, і допоміг мені. Від тієї хвилини мені почало здаватися, що він невідступне за мною стежить. Але найдивніше: весь час мені хочеться, бувши на самоті, увійти із ним у контакт.

Я став погано переносити самотні вечори і, можливо, через це вирішив пошукати розваг. Відвідав кілька разів вистави польсько-малоросійської трупи: п'єси польські відгонили бундючним горохвяним патріотизмом, а п'єси малоросійські зумисною, аж до карикатури, простуватістю. Публіка охоче ходила на ті вистави, але я нудьгував. Тому відвідав кілька разів вечори, на які збирались учителі, – ці зібрання уряджував наш директор гімназії, вважаючи, що те тісніше згуртує його підлеглих, адже вчителі гімназії, як і більшість людей, жили один з одним у відчуженні, а часто й у ворожнечі. На тих вечірках старші засідали за карти, а молодші влаштовували танці під супровід фортепіано, на якому грала Охоцька, – фортепіано дирчало і стогнало, звуки виривалися з нього неправильні й прохриплі, але танцюристам це не заважало. Ще бувши студентом університету, саме тоді, коли розчарувавсь у ченцях, я почав брати уроки танців, отож міг долучитися до молодших, і не з інтересу, а з нудьги почав частіше за інших запрошувати старшу дочку вдови колишнього городничого Фридерикс. Вона була досить мила на личко, і я невдовзі почав відчувати до неї прихильність. Сама вдова Фридерикс, жінка не стара, але дивовижної повноти, на вечорах майже ніколи не сиділа, а стояла, через що обидві її дочки – одна двадцятидворічна, а друга вісімнадцятирічна – виглядали біля неї, як курчата біля квочки, і вражали своєю грацією. Оскільки було нас чотири пари, то танцювали контрданс з шести нумерів. Керував танцями Міхневич, який узяв на себе цей обов'язок добровільно. Для різноманітності ми танцювали новомодне лансьє, яке складалося з п'яти нумерів, але в цьому танці мені не вдавалася друга фігура, в якій на шостому такті спершу примінялося ritardanto, а тоді fermana. Міхневич викрикував команди тонким півнячим голоском, інколи його заміняв учитель французької мови; я вів даму, спершу не дивлячись на неї, але завжди відчував її особливі струми, що перетікали з її у моє тіло. Мадам Фридерикс зоріла на мене цілком милостиво, друга її дочка також мала партнера, тож під час танцю мати тільки й водила очима за дітьми. Губи її розпливалися в усмішці, але очі лишалися пильні. Першого вечора я зі своєю дамою танцював мирно, а другого щось шпигнуло мене спитати, чи не гнівалася б вона, коли б навідав я її вдома? Моя партнерка почервоніла, як піон, і зирнула трохи перестрашено, але її вуста досить бадьоро прощебетали запрошення приходити до них, вони, тобто Фридерикси, завжди раді гостям.

– Роule! – вигукнув у цей час учитель французької мови, і ми перейшли до четвертої фігури.

Я сказав ту фразу так собі, може, й задля чемності, але доки танцював контрданс, вона встигла всотатись у мене, і я вже радів, що таки зважився на те слово, відтак і дотики партнерки почав відчувати гостріше, мої ж стали багатозначніші. За нами стежили пильні очі мадам Фридерикс, вона обмацувала мене ними, як сліпий пальцями, і я увіч чув холодні доторки, від чого мені ставало моторошно, бо кожен знає неперехідну істину: хочеш побачити свою наречену старою, поглянь на її матір. І я не міг не помітити, що мадам Фридерикс таки схожа з