Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

Я безмовно поліз у кишеню і вийняв пуздерко. Подав його Миколі Платоновичу, і той спокійно його сховав.

– В мене є приятель лікар, – сказав він. – Хто зна, може, це ще не отрута, і, може, для тих хлопців досить того, що сталося. Знаєте, я багато прожив і багато бачив. І мені здається, що половину злочинців нашого світу витворила поліція. Поліцейські не шукають істини, а відчувають потребу карати. Байки про мудрих поліцаїв та хитрих злочинців – це вигадки літератури, в житті все складніше. Більшість злочинців самі себе засаджують за грати, бо в них говорить сумління. Самі вони тільки випадково вчинили злочин у тимчасовому засліпленні чи безумстві. Згодом вони стають нормальними людьми і здатні мирно й нешкідливо жити. Поліція ж кидав їх у злодійське середовище і часто перетворює людей, що вчинили злочин випадково, на запеклих криміналістів. Є давня антична мудрість: більше лікарів – більше хворих, отож більше поліцейських – більше злочинців!

– А обов'язок перед мертвим? – спитав я.

– Обов'язок перед мертвим, – сказав Микола Платонович, – це те, що потрібно живим. Хлопцю вже байдуже до справ цього світу, а помста – один з найогидливіших людських пережитків.

– Тоді ви за злочини, але проти кари?

– Я проти злочинів і за розсудливу кару. Коли хочете, залиште цю справу мені…

Я подивився на нього здивовано.

– Хочете знати, що я вчиню? Піду до батьків кожного з тих чотирьох, кого ви назвали. Про те, що вчинили їхні діти, оповім по секрету. І я певен, що цього досить.

Ми йшли через сосновий гай. Земля була ледь-ледь припорошена снігом, а на верхівках дерев тужливо каркали ворони. Микола Платонович звів голову, я мимовільно подивився й собі. Висіло над світом насумрене небо, низьке, сіре, готове розсипатися міріадами сніжин. Ворони на верхівках непокоїлися, перелітали з гілки на гілку й кричали. Вітер хитав кронами, і сосни шуміли одноманітно й загрозливо. Я раптом відчув, що малію в цьому лісі, що й ці сосни, й ворони, й небо дишуть супроти мене загрозливо й тужно. Зуби в мене перестали цокотіти, але тепліше мені не зробилося. Холод пронизував мене до кісток, а може, я простісінько втомився. Не знав, що відповісти своєму незвичайному співрозмовнику, бо з мене вивіялися раптом усі думки і зникла спромога відчувати. Ноги наливалися свинцем, а голова набрякала. За мить глибоко на дні мого єства щось заворушилося. Щось їдке, колюче, добре мені знайоме – я дав йому в мені розростися. Так я починав сердитися. На це небо, дерева, вітер та ворон. На цього мимовільного співрозмовника з його дивною доморощеною мораллю та логікою.

– Кожен чоловік, – іржавим голосом сказав я, – громадянин суспільства, в якому живе. Злочини виникають від того, що люди не розуміють свого призначення, а живуть самі по собі. Відтак і не відчувають достатньої відповідальності за свої вчинки. Не відчувають належного страху й розпускаються. Тільки той, у кому сидить добре прищеплений страх, – нешкідливий державі та людям. Тому кожен злочин повинен завершуватися достатньою карою. Тільки так можна встановити на землі лад та гармонію.

– Мертвотний лад і мертвотну гармонію, – сказав Микола Платонович. – Я все-таки вірю, що добром можна досягти більшого, ніж злом. Добром ми облагороджуємо світ, а злом його вбиваємо. Не страх треба в людині розвивати, а почуття сумління.

– Через це на вас і дивляться як на дивака, – сказав я, злостиво всміхаючись. – А я диваком у цьому світі бути не хочу…

Я раптом рвонувся вперед і швидко пішов. Біляшівський лишивсь у мене за спиною. Дивився мені вслід, і я болісно відчував його погляд. Але по-справжньому хотів від нього втекти. Тому йшов усе швидше й швидше, а коли перестав відчувати його погляд, побіг. Важко вихекував повітря, тіло моє стужавіло від холоду, але від бігу не стало мені тепліше. Я задихався, бо здалося, що хоч і біжу, викладаючи всю силу, але нітрохи не просуваюся вперед. Очі мої заливав піт, а руки й ноги ціпеніли…

І все-таки я вчинив так, як казав мені Микола Платонович. Це сталося не тому, що я його послухався, а так склалися обставини. Я повернувсь у гімназію якраз посередині уроку, всі були зайняті по класах, і цього разу в довгих наших коридорах не було чутно ні звуку: діти, очевидно, дізналися про нещастя й сиділи приголомшені. Коридор наш був майже темний, освітлений тільки двома вікнами в одному й другому кінці, через що посередині запалювали лампи. Освітлення було погане, і в похмуру погоду по сутерену розливалася бліда, жовта півсутінь. Незвідь-чому я вирішив зайти не з парадного ходу, а з двору, отож директор, який очікував мене біля парадних сходів, опинився якраз із протилежного боку коридора. Я побачив у глибині його окоренкувату тінь, від кволого світла вона здалася мені розбухлою, як чорнильна пляма на промокальному папері. Він миттю відчув мою появу і пішов назустріч серед тої кромішньої жовтої тиші, притому так скрадливо, що я не чув його кроків, напливав, як згусток темряви, як щось морочне й невідворотне, напливав загрозливо й невідхильно, і мені в горлі знову виросла їжачаста грудка крику. Ось зараз він напливе на мене, схопить і закрутить, і ми рвонемо просто через стелю в небо. Я затремтів, як осиковий листок, і заплющився, а коли розплющився, то привиддя зникло, стояв тільки супроти мене мій безпосередній начальник, очі його горіли, а обличчя видовжилось, як у цікавенької лисиці.

– Що там сталося?

Я почав оповідати. Нудним, безбарвним голосом. Про те, що побачив, і про те, що дізнався від слідчого. Про сліди, які вели до скелі, і що були там тільки сліди Барановського. Про те, що той упав і розбився чи вчора ввечері, чи вночі. Про замерзлу кров, і що ця смерть цілком незрозуміла.

– Отож, самогубство? – спитав директор. – Кажуть, він заходив до вас додому?

Я оповів Ковнірчуку про ті кілька візитів Барановського і про наше чаювання. Згадав і про його вчорашній прихід, сказавши, що вчора виглядав він пригнічено і скаржився на головний біль.

– Все це нерви, – мовив трохи бридливо директор. – Хлопець перевтомився від численних репетицій.

– Він годував тими репетиціями себе і сім'ю.

– Результат перевтоми. Саме так ви й скажете в поліцейському управлінні.

– А що я міг би сказати іще?

– Та, звісно, нічого, – пробурмотів директор. – Пренеприємна історія…

Я не зміг бути відвертий з цим чоловіком, здається, з тої простої причини, що він сам того не