Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Це все вони… хлопці, – сказав він.
Сягнув собі в кишеню і вихопив мале пуздерко.
– Оце мені дали, щоб я вилив вам у чай!
Я відгвинтив покришку й понюхав. Запаху рідина не мала. Я знову загвинтив покришку і поклав пуздерко в кишеню. В мене похололи пальці на руках та ногах, і я ледве здолав розібрати замішану на плачі та схлипах розповідь Барановського.
Це пуздерко вручили йому учні шостого класу, наказавши влити отруту мені в чай. Коли б він, Барановський, того не зробив, вони обіцяли покарати його на смерть. Для виконання намисленого вони дали йому чотири доби, а сьогодні минає строк, коли він це мав учинити. Коли ж він донесе на них, учні пригрозили його повісити, а також спалити дім його матері.
– Я не міг їм відмовити, але й не можу вас труїти, ви нічого мені лихого не сподіяли, а були завжди до мене ласкаві. – Він плакав і ломив пальці.
Я відчував, що холод від пальців розливається мені по руках та ногах.
– І ти посмів, – закричав я, – і ти посмів до мене з таким прийти?
Хлопець звалився переді мною на коліна і молитовне склав руки.
– Чому вони цього хотіли? – горлав ще несамовитіше я. – Що я їм зробив, окрім добра?
– Вони ненавидять вас, – прошелестів сухий, як папір, голос.
Я дивився на Барановського широкими очима: чогось тут не розумів. Щось тут відбувалося несусвітне, що ніяк не вкладалося мені до голови. Отрута, цей хлопець, хтось мене ненавидить до такої міри, що зважився отруїти, – чи не змора це вві сні? Що воно робиться в цьому світі, і як це пояснити? Я несамовитів. Все в мені бунтувалося й ламалося, я відчув, що з горла в мене от-от вирветься крик, що наступної хвилини кинуся на цього нещасного, який безпомічно клякне отут на підлозі, і розтопчу, розшматую його.
– Говори, – ледве вичавив я з себе. – Говори, за що вони мене ненавидять?
– Всі вас бояться, – слухняно зашелестів паперовий голос. – Вони кажуть, що ви… сатана!
– Як ти сказав? – схопив я його за барки й підняв над підлогою. – Ану, повтори, як ти сказав?
– Це не я сказав, а вони. Я завжди їх переконував, що ви добрий, тільки вдаєте злого. – Хлопець у моїх руках трепетав.
– Геть! – проказав я коротко й показав рукою на двері. – Геть, щоб ноги твоєї тут не бачив!
– Але вони вб'ють мене, пане вчителю! – вигукнув з жахом хлопець.
Тоді я отямився. Більше того, мені стало смішно зі всього, що тут переживав. З цієї дурної, наївної, алогічної історії, в якій було більше сліпого безум'я, ніж розмислу.
– Ну заспокойся, – сказав я майже спокійно. – Заспокойся, кажу! Сідай і побалакаємо.
Посадив його у фотель, і він був у ньому, як перелякане кошеня.
– Я зараз відведу тебе в поліцейську дільницю. Не лякайся. Там все розкажемо, а коли твоїх друзяк заарештують, тебе відпустять. Хочеш так?
Він дивився на мене голубими перестрашеними очима і тільки ледь-ледь похитав головою. Тоді я сказав інше:
– Не хочеш, то вертайся додому. Завтра вранці, ще до занять, приходь до мене і щось придумаємо. Хто тобі дав отруту?
Він назвав чотири прізвища: двоє відмінників і двоє телепнів.
– Де вони її взяли? Барановський того не знав.
Тоді я відкрив пуздерко і взяв на язик рідину: щось солодке й терпке.
– А ти певен, що це отрута? – спитав я. Барановський тепер нічого вже певен не був. Але сказали, що це отрута. Я розсміявся.
– Це ніяка не отрута, і вони з тебе кпили. Іди спокійно додому, а завтра розберемося.
Він слухняно встав і тихо попрощався. Пішов розбитою ходою до дверей і тільки там спинився. Повернувся і сказав втомлено:
– Це отрута, Киріяку Автомоновичу. Вони на моїх очах вбили нею кота…
Тоді вийшов, обережно прихиливши двері, а я кинувся до відра з водою, щоб якнайшвидше прополоскати собі рота…
Наступного ранку в гімназію прискакав кінний городовий. Він викликав директора і звістив йому, що в кам'яній долині Тетерева, неподалік Голови Чацького, знайдено труп хлопця в гімназичній формі, який, очевидно, покінчив самогубством. На цю звістку я викликався піти розпізнати вбитого. Якраз мимо проїжджав порожній візок, і я в супроводі кінного поліцейського помчав на Павлюківку. Всю дорогу просив візницю їхати швидше, бо напевне знав, що нещастя впало на Барановського.
Ми спустилися, посковзуючись і часом падаючи, з кам'янистої гори – біля річки зібрався гурт мовчазних людей, роззявляки стояли й на скелях, безгучно снували чорні постаті поліцейських. Земля була злегка притрушена снігом, але його ще не було стільки, щоб покрити землю цілком – сніг давніший під час останньої відлиги розтав. Через це повітря й краєвид відливали холодною сірою барвою, і чорні постаті одягнених по-зимовому людей видавалися похмурими: в повітрі виразно ширяв дух смерті.
Ми пішли кам'янистою стежкою, і люди, як на команду, повернули в наш бік обличчя. Вони розступилися, пропускаючи нас, і я побачив скорчений і теж припорошений трупик. Голова була неушкоджена, і я впізнав його відразу.
– То учень шостого класу нашої гімназії Вікентій Барановський, – сказав я дерев'яним голосом, видихаючи разом із словами клубінь пари.
Мимовільно зирнув угору: хлопець зірвався з крутої скелі, там зараз теж стояли поліцейські і зирили вниз.
– Це вбивство чи самовбивство? – спитав я у слідчого, якого візуально знав.
– Над скелею досить снігу, – відказав той, дихаючи клубенями пари, – там лишилися сліди тільки вашого вихованця.
Я знову глянув на Барановського, він мав напівзаплющені очі, і, мені здалося, ті очі дивилися на мене. Стало незатишно й холодно в цій сталевого кольору кам'яній долині, тілом моїм пройшли дрижаки.
– Вам доведеться підписати протокол дізнання, – сказав десь далеко сумирний голос слідчого. – Для цього викличемо вас у поліцейське управління.
Я хитнув головою, щосили стискаючи зуби, бо вони несамохіть почали вибивати дріб. Засунув руки глибоко в кишені, намагаючись хоч трохи зігрітися, але це мені мало допомогло.
Кров застигла мені в жилах, а обличчя набиралося тієї ж барви, як і все навколо.
– Де він жив? – спитав слідчий. Я тихо відповів. Поліцейський схилився над планшетом і записав.
– Він безбатченко, – навіщось сказав я. – Утримував репетиціями матір і малих братів та сестер.
– Чи знали ви його ближче? – прозвучав замерзлий і синій голос слідчого.
– Знав, – відповів я, намагаючись не дивитися на прижмурені очі мертвого. – Часом він заходив до мене на квартиру.
Мені раптом захотілося розповісти йому все. Отак звільнитися
