Люди навпроти - Жорж Сіменон

— А самі ви вже пробували так робити?

— Звичайно.

— Зовсім самі?

— Чому б і ні?

Аділь-бей мало не дав їй ляпаса. Чого варта вже оця пропозиція пройти дванадцять кілометрів під пекучим сонцем тільки задля того, щоб прогулятися ботанічним садом!

— Ви, ясна річ, зі мною не підете?

— Я змушена буду відмовитись.

— Бо така прогулянка нагнала б на вас нудьгу?

— Ні, не тому.

— А, щоразу те саме! Бо я — іноземець! Ви привернули б до себе увагу й викликали б підозру! Так, тепер я починаю розуміти. У барі я бачив тих жінок, що йдуть з моряками. Але я знаю також, що вони працюють на «гепеу»! Признайтеся, це правда?

— Чому б і ні? Трапляється, що міліція звертається до них із запитаннями.

— До вас також?

— Я цього не казала.

— Але ж ви не станете казати й протилежне! Між іншим, минулої ночі за п'ятдесят метрів від мене вбили чоловіка.

Соня глянула на нього з цікавістю.

— Той, що стріляв, був у зеленому кашкеті.

— А що, у вас поліція ніколи не стріляє?

— Буває. Але принаймні свідки поводяться інакше. Вони хвилюються, розпитують, що сталося. А вчора свідки тієї сцени навіть не зрушили з місця!

— Бо це їх не цікавило. — В її світлих очах промайнуло щось схоже на усмішку.

— Соню…

— Сьогодні ви вже втретє кличете мене, але нічого не кажете…

— А ви хотіли б, щоб я щось сказав?

— Ні.

Аділь-бей теж усміхнувся. Вперше він відчув полегкість. Може, вони й не такі далекі одне від одного, як здавалося. Знадвору почувся грюкіт — то зачиняли віконниці в кооперативі, що розпродав свої денні запаси. Як завжди, чоловік сорок пішло додому з порожніми сумками.

— Я забула вам сказати про вашу білизну, — промовила Соня, встаючи з-за столу.

А навпроти вікно вже відчинилося. Колін повернувся перший, його зелений кашкет спокійно висів на гачку. Колін закурив цигарку, відійшов углиб кімнати й, діставши пакунки з продуктами, почав розкладати їх на столі. На вікна консульства він не глянув жодного разу.

— Ви бачилися з ним сьогодні вранці? — спитав Аділь-бей.

— Звичайно.

— І він нічого вам не сказав?

— А що він міг мені сказати? Щодо вашої білизни… Дайте її мені, я здам її до пральні разом із нашою. Це займе лише один день. Де ваша білизна?

Двері з кабінету до спальні були відчинені. Ліжко він так і не застелив, піжама валялася на підлозі. Соня її прибрала.

— У цій шафі?

— Так. Соню… Я хотів би вас запитати…

— Знову про минулу ніч? Я вас не розумію. Смішно надавати такої ваги речам, які того не варті.

— Мене не цікавить той хлопець.

— А що ж?

— Йдеться про мене… Якби я вас попросив… — Він говорив тихо, бо вікна навпроти були відчинені, і йому здавалося, що звідти його почують.

Соня тримала в руках жмут білизни. Аділь-бей став між нею і вікном. Забряжчав посуд — це повернулася з роботи Колінова дружина.

— Що ж, ідіть, вони вже сідають обідати…

Оце й усе. Соня рушила з кімнати. Ще мить, і буде пізно.

— Якби одного вечора я попросив вас…

Соня не дала йому доказати.

— Це дуже складно! — зітхнула дівчина, простуючи до дверей. Вона не сказала «ні», не обурилась і не розсміялась.

Від вікна до дверей у кабінет тяглася гола стіна. Соня зрозуміла, чому Аділь-бей став саме тут, під стіною, де їй треба було пройти і де їх не бачили з вулиці, але не відступила.

— Соню!..

Аділь-бей обійняв дівчину. Він так розхвилювався, що навіть не наважився її поцілувати. Плечі в Соні виявились худенькі, тіло — мляве, змарніле. Аділь-бей нахиливсь і торкнувся щокою її шиї, відгорнувши біляве волосся. Його здивувало те, що Соня зовсім не опирається.

— Соню…

Він торкнувся її вуст, потім міцно притиснувся до них своїми вустами і мало не втратив рівноваги, коли дівчина різко відхилилася назад.

Соня випросталась, а він, збитий з пантелику, все ще стояв нерухомо. Соня так само тримала в руках жмут білизни й розгублено всміхалась, поправляючи волосся.

— Чим це від вас пахне? — спитала вона.

— Одеколоном… Вам не подобається?

— Не знаю… Я купила вам копченої риби й овечого сиру.

Стіна вже не закривала їх, і Соня бачила у вікно, що брат із дружиною сіли обідати.

— До зустрічі.

Залишившись на самоті, Аділь-бей не почувався ні щасливим, ні навіть веселим. Він розгорнув залишені Сонею на столі пакунки, але вигляд їжі не викликав у нього апетиту. Аділь-бей чув Сонині кроки на вулиці, але не підійшов до вікна й не визирнув.

Колін намазував маслом хліб, пив, гучно сьорбаючи, чай, а його дружина швидко про щось розповідала — очевидно, про свій перший робочий день. Соня ввійшла до кімнати, кинула в куток білизну, поклала на ліжко капелюшка й сіла на своє звичне місце, спиною до вікна. Певно, розмова стосувалася Аділь-бея, бо Колін кілька разів зиркнув на вікна консульства, хоч на його обличчі не відбилося ніякого зацікавлення.

Але чому сміялась його дружина? Не усміхалась, а саме сміялась! Із чого? З того, що сталося вранці? І що занотовував її чоловік до записника, покинувши їсти?

Отак вони й сиділи втрьох довкола столу, смачно поїдаючи свій убогий обід в оточенні двох ліжок, умивальника та книжкових полиць. Між двома бутербродами Колін кілька разів затягувався цигаркою, а потім відкладав її на підвіконня.