Убивчий білий - Джоан Роулінг

5

Я не дуже розумію твій острах перед громадськими зібраннями... і перед тією публікою, що туди ходить.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Подорож збіглася з годиною пік, тож від Гарлі-стріт до Іст-Гему Страйк їхав понад годину. Поки знайшов Чарлмонт-роуд, кукса вже боліла. Глянувши на довгу вулицю з рядами житлових будинків, Страйк пожалкував про свою нездатність просто списати Біллі як звичайного психа.

Терасовані будинки являли собою строкате видовище — одні цегляні, інші потиньковані чи облямовані ріняком. У вікнах висіли британські прапори: ще одна ознака олімпійської лихоманки, хоч, може, вони лишилися після королівського ювілею. У маленьких палісадниках перед будинками зробили мінігороди чи влаштували звалища — кому що було до смаку. Посеред дороги лежав брудний матрац — хтось, видно, ніс і покинув.

Перший погляд на оселю Джеймса Фарадея не дав Страйкові приводу сподіватися, що він уже на місці, бо це був один з найдоглянутіших будинків на цілій вулиці. Перед дверима був крихітний ґанок, оздоблений кольоровим склом, у вікнах виднілися фіранки з рюшами, поштова скринька виблискувала міддю на сонці. Страйк натиснув пластиковий дзвоник і заждав.

Досить скоро двері відчинила затуркана жіночка. Вибігла сіра смугаста кішка, яка, здавалося, тільки й чекала на нагоду втекти. Сердите обличчя жіночки не надто поєднувалося з фартушком, прикрашеним персонажами з «Любов — це...». З будинку сильно відгонило смажениною.

— Добридень,— привітався Страйк, у якого від запаху аж слина потекла.— Не знаю, чи можете ви мені допомогти. Я шукаю Біллі.

— Вам дали не ту адресу. Тут ніяких Біллі немає.

Жіночка зібралася зачиняти двері.

— Він сказав, що живе у Джиммі,— мовив Страйк до дедалі вужчої щілини.

— Джиммі тут теж немає.

— Даруйте, але такий собі Джеймс начебто проживає...

— Його ніхто не називає Джиммі. У вас неправильна адреса.

І вона зачинила двері.

Страйк і сіра кішка подивилися одне на одного; кішка дивилася зверхньо, а тоді всілася на килимок і почала вилизуватися, всім виглядом показуючи, що й думати забула про Страйка.

Страйк повернувся на тротуар, підкурив цигарку і роззирнувся. Він прикинув, що на Чарлмонт-роуд зо дві сотні будинків. Скільки часу піде на те, щоб постукати у всі двері? Більше, ніж він має сьогодні ввечері, й більше, ніж матиме у найближчому майбутньому. Він рушив уперед, збентежено (ще й нога чимдалі дужче боліла) поглядаючи на вікна і на перехожих — може, хтось виявиться схожим на чоловіка, з яким він учора познайомився. Двічі Страйк питав людей, які заходили до будинків чи виходили з них, про «Джиммі й Біллі», чию адресу він буцімто загубив. Обидва рази йому відповіли, що не знають таких.

Страйк простував далі, стараючись не кульгати.

Врешті-решт він дійшов до групи будинків, які викупили і переробили під квартири. Тісними парами стояли вхідні двері, палісадники були забетоновані.

Страйк сповільнив кроки. На одних з найбільш занедбаних дверей, з яких лущилася біла фарба, висів пошарпаний аркуш формату А4. Слабка, але така знайома цікавість (яку Страйк у житті не назвав би словом «інтуїція») спонукала його підійти.

На аркуші було оголошення:

Зібрання о 7.30 перенесено з пабу до громадського центру «Джерело» на Вікаридж-лейн — у кінці вулиці ліворуч.

Джиммі Найт

Страйк пальцем підчепив аркуш, побачив, що номер будинку закінчується на «5», тоді опустив папірець і зазирнув у запорошене вікно на першому поверсі.

Шибку затулили від сонця старим простирадлом, але один кут провис. Страйк, досить високий, щоб зазирнути в ту латку голого скла, побачив фрагмент порожньої кімнати з незастеленим розкладним диваном, на якому лежала пухова ковдра, купою одягу в кутку і переносним телевізором на картонній коробці. Ковролін щільним шаром вкривали бляшанки з-під пива і переповнені попільнички. Оце вже щось! Страйк повернувся до облізлих дверей, підняв великий п’ястук і постукав.

Ніхто не відчинив, і жодного руху всередині чутно не було.

Страйк знову глянув на оголошення на дверях, тоді рушив далі. Звернувши на Вікаридж-лейн, просто перед собою побачив громадський центр із жирними плексигласовими літерами: «Джерело».

Перед скляними дверима стояв дід у військовому кашкеті та з пелехатою сивою бородою. В руках мав стос буклетів. Страйк підійшов, і дід, на футболці в якого виявився вицвілий портрет Че Гевари, питально глянув на нього. Попри відсутність краватки, італійський костюм Страйка вигляд мав не до речі офіційний. Коли стало очевидно, що Страйк іде до громадського центру, дід затулив йому вхід.

— Я знаю, що запізнився,— з удаваним роздратуванням сказав Страйк,— але чорт забирай, я оце тільки щойно дізнався, що зібрання в іншому місці.

Його упевненість і габарити якось збентежили діда в кашкеті, але все ж той вирішив, що отак капітулювати перед людиною у костюмі — річ негідна.

— Кого ви представляєте?

Страйк уже глипнув на набрані великими літерами слова на буклетах, що їх дід притискав до грудей: «НЕЗГОДА — НЕПОКОРА — БУНТ» і (якось не до речі) «ЗЕМЕЛЬНІ ДІЛЯНКИ». Також там була груба карикатура, на якій група жирних бізнесменів випускала з сигар олімпійські кільця.

— Батька,— відповів Страйк.— Боїться, що його ділянку забетонують.

— А,— сказав бородатий дід. Він відсунувся. Страйк взяв у нього буклет і ступив усередину.

Всередині нікого не було, тільки сива жінка вест-індського походження зазирала у прочинені двері. З кімнати лунав жіночий голос. Слова годі було розібрати, але з інтонацій ставало зрозуміло, що ораторка виголошує тираду. Помітивши, що хтось підійшов, жінка біля дверей озирнулася. Вигляд Страйка справив на неї враження, протилежне тому, що його він викликав у діда на вході.

— Ви з олімпійських? — прошепотіла вона.

— Ні,— відповів Страйк.— Просто цікавлюся.

Жінка відчинила двері, впускаючи його.

На пластикових стільцях сиділо з чотири десятки людей. Страйк зайняв найближче порожнє місце й оглянув потилиці перед собою, шукаючи довге масне волосся Біллі.

Перед аудиторію стояв стіл з промовцями. Перед ним туди-сюди металася нинішня ораторка. Волосся в неї було точно такого самого яскраво-червоного кольору, як у Коко, випадкової коханки Страйка, якої виявилося так важко здихатися; говорила дівчина незакінченими реченнями, плуталася в словах і