Карти на стіл - Агата Крісті

– Мабуть, хтось дізнався про ту історію з місіс Ґрейвз. – Голос міс Берджесс сповнився гніву. – Це жахливо, коли люди базікають про речі, яких зовсім не знають. Багато старших жіночок стають такими: вони думають, що всі навколо хочуть зжити їх зі світу – їхні родичі, слуги й навіть лікарі. Місіс Ґрейвз поміняла трьох лікарів, перш ніж звернулася до доктора Робертса. А потім, коли вона почала вигадувати щось і про доктора Робертса, він швиденько передав її доктору Лі. Це єдине правильне рішення у таких випадках, казав він. А після доктора Лі у неї був доктор Стіл, а потім доктор Фармер, аж поки бідолашна старенька не померла.

– Ви не повірите, як інколи з якоїсь дрібнички можуть роздути цілу сенсаційну історію, – сказав Баттл. – Щоразу, як лікар отримує щось у спадок від свого покійного пацієнта, люди неодмінно починають говорити якісь злісні речі. Так, ніби вдячному пацієнтові не можна залишити щось невеличке, чи то пак величке, своєму лікареві за його роботу.

– Тут завжди замішані родичі, – зазначила міс Берджесс. – Я не втомлююся казати, що саме смерть щонайкраще викриває всю ницість людської природи. Тіло ще не охололо, а вони вже починають скубатися, кому що дістанеться. На щастя, у доктора Робертса ніколи не було таких ситуацій. Він завжди сподівається, що його пацієнти нічого йому не залишать. Йому, здається, один раз залишили у спадок п’ятдесят фунтів, двічі він отримував ціпок й один раз золотий годинник. Але оце й усе.

– Лікарям буває непросто, – зітхнув суперінтендант. – Можна легко стати приманкою для шантажистів. З якихось найбезневинніших справ інколи розростаються справжні скандали. Тож лікарям не можна давати навіть найменшого приводу для злих язиків – медики мусять мати гострий розум і завжди бути напоготові.

– Ви багато в чому маєте рацію, – відповіла міс Берджесс. – Лікарі завжди потерпають від усіляких істеричних жіночок.

– О, так, ці істеричні жінки. Я тут собі подумав, що всі проблеми завжди саме від них.

– Маєте на увазі ту жахливу місіс Креддок?

Баттл удав, наче замислився.

– Так-так-так, коли це у нас було? Три роки тому? Чи більше?

– Та десь чотири чи п’ять. То була страх яка неврівноважена жінка! Я так тішилася, коли вона виїхала за кордон. І доктор Робертс теж був радий. Вона такої брехні навішала на вуха своєму чоловікові – ці жінки завжди так роблять. А він, бідолаха, був просто сам не свій і почав хворіти. А потім помер від сибірської виразки – заразився від інфікованого помазка для гоління.

– Я вже й забув, що там далі було, – збрехав Баттл.

– Пізніше вона поїхала за кордон і невдовзі сама померла. Але я завжди вважала її жахливою жінкою – такою, схибленою на чоловіках.

– Знаю я такий тип жінок, – прокоментував поліціянт. – То дуже небезпечна категорія. Лікарям краще триматися від них подалі. А де саме вона померла? Я щось не дуже пригадую.

– Здається, в Єгипті. Від зараження крові. Якась місцева інфекція.

– Ще одна складність цієї професії, – сказав суперінтендант, перескакуючи на іншу тему, – це коли лікар підозрює, що когось із його пацієнтів отруює хтось із родичів. Що йому робити в такому разі? Він мусить або бути на сто відсотків упевненим, або ж тримати язик за зубами. І якщо він усе ж вирішує мовчати, тоді він потрапляє у дуже неприємну ситуацію, якщо потім ця людина помирає і починаються розмови про навмисне вбивство. Цікаво, чи доктор Робертс колись устрягав у подібні історії?

– Чесно кажучи, не думаю, – відповіла міс Берджесс, поринувши в роздуми. – Я ніколи не чула ні про що таке.

– Суто зі статистичної точки зору, цікаво було б дізнатися, скільки лікаревих пацієнтів помирає щороку. От наприклад, ви вже працюєте в доктора Робертса певну кількість років…

– Сім років.

– Сім років. То скільки смертей трапилося за цей час? Плюс-мінус.

– Важко відповісти на це запитання. – Міс Берджесс почала рахувати. На цей момент вона вже перестала поводитись із суперінтендантом так холодно й підозріливо. – Сім, вісім… Я однозначно не пригадаю точної цифри… Думаю, не більше тридцяти за весь цей час.

– Тоді, гадаю, доктора Робертса можна назвати кращим за багатьох інших лікарів, – доброзичливим тоном промовив Баттл. – А ще, я так розумію, більшість його пацієнтів доволі заможні й можуть дозволити собі ретельно дбати про своє здоров’я.

– Він справді дуже популярний лікар. І дуже вмілий спеціаліст зі встановлення діагнозів.

Поліціянт зітхнув і звівся на ноги.

– Боюся, я трохи відхилився від свого основного завдання – з’ясувати, який існував зв’язок між лікарем та цим містером Шайтаною. Ви абсолютно впевнені, що він не був пацієнтом доктора Робертса?

– Цілком.

– Можливо, під іншим іменем? – запитав Баттл і простягнув секретарці фотографію. – Впізнаєте цього чоловіка?

– Яка драматична зовнішність. Ні, я ніколи його тут не бачила.

– Що ж, це, мабуть, усе, – зітхнув суперінтендант. – Я надзвичайно вдячний лікареві за те, що він із таким розумінням ставиться до всієї цієї ситуації. Перекажіть йому мої слова, будь ласка. І скажіть йому, що я переходжу до № 2. Бувайте, міс Берджесс, і дякую за вашу допомогу.

Він потиснув їй руку й вийшов. Ідучи вулицею, дістав із кишені невеликий блокнот і зробив у ньому кілька записів під буквою «Р».

Місіс Ґрейвз? Навряд чи.

Місіс Креддок?

Не отримував спадку.

Не має дружини. (Шкода.)

Розслідувати смерті пацієнтів. Складно.

Суперінтендант Баттл закрив записник і повернув до філії банку «Лондон-енд-Вессекс» у районі Ланкастер-ґейт.

Показавши своє службове посвідчення, чоловік попрохав зустрічі з менеджером.

– Доброго ранку, сер. Я знаю, що серед ваших клієнтів є такий собі доктор Джеффрі Робертс.

– Цілком правильно, суперінтенданте.

– Мені потрібно дізнатися певну інформацію про стан рахунку цього джентльмена за останні роки.

– Я постараюся допомогти, чим зможу.

Пройшло пів години складної роботи, перш ніж Баттл, зітхнувши, нарешті поклав у кишеню листочок із написаними олівцем цифрами.

– Знайшли те, що шукали? – поцікавився менеджер банку.

– Ні, не знайшов. Жодної зачіпки. В будь-якому разі – дякую вам.

У той самий час доктор Робертс якраз мив руки у своїй приймальні й гукнув міс Берджесс через плече:

– Як там наш незворушний нишпорка? Перевернув кабінет з ніг на голову, а вас вивернув навиворіт?

– Можу сказати, що з мене він не багато витягнув, – заявила міс Берджесс, міцно стуливши губи.

– Серденько моє, не треба мовчати як риба. Я ж сказав вам розповісти йому все, що він